2014-03-31

Камікадзе

4.5 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.50 (1 голос)

Камікадзе Хосокава Хошіро - один з небагатьох льотчиків-смертників, що залишились живі

Восени 1944 року сили вторгнення американців під прикриттям потужної морської групи 3-го флоту США наближалися до узбережжя Філіппін. Втрата бази на архіпелазі означала б для японців втрату останнього бастіону, що захищає підступи до їх батьківщині. У попередні тижні американські палубні винищувачі і штурмовики, що базуються на дванадцяти швидкохідних (важких) авіаносцях, постійно наносили удари по аеродромах в околицях Маніли. Так що в ході виснажливих боїв 1-й повітряний флот Японії скоротився з 432 крилатих машин до 40 літаків.

Перший камікадзе

Ранком 15 жовтня командир 26-ї повітряної флотилії контр-адмірал Аріма Масафумі отримав від свого безпосереднього начальника, командуючого 1-м повітряним флотом адмірала Тераока Кімпей, тривожне повідомлення, що повітряна розвідка виявила передові кораблі супротивника всього в 30 милях на схід від острова Лусон. Контр-адмірал відразу підняв у небо всі літаки, що залишилися в його розпорядженні.

На базу повернулася лише третина машин. Кілька літаків розбилося при посадці через вкрай невмілі дії своїх екіпажів. У розпорядженні Масафумі залишилося занадто мало ветеранів, а погано навчені новачки були приречені загинути без будь-якої користі в першому ж бою. А між тим зі штабу повітряного флоту вимагали оперативно підготувати літаки, що повернулися, до нового вильоту. І контр-адмірал Аріма Масафумі особисто очолив другу атакуючу хвилю. Він швидко написав прощального листа додому, споров з мундира відзнаки, сів у винищувач і повів за собою ударну авіагрупу.

Останніми його словами були: «Іду на таран ворожого авіаносця. Мене веде шлях самурая, і тому я спокійний. Хай живе імператор і Японія!». На батьківщині Аріма Масафумі стали вважати першим камікадзе новітньої історії.

Історія цього слова починається із XIII століття. У серпні 1281 року величезний монгольський флот прямував для десантної операції до берегів Японії. Це вже була не перша експедиція загарбників. Попередні атаки монголів військо самураїв зуміло відбити, але кожен раз онукові Чингісхана Хубілай-хана вдавалося зібрати більш численну армію і необхідну для її перекидання з материка на японські острови кількість кораблів. Цього разу до берегів країни «сонця, що сходить» наближалася справжня армада. Перед лицем смертельної небезпеки японцям залишалося тільки готуватися до останнього бою з багаторазово переважаючим за силою супротивником і просити допомоги у своїх богів. Але тайфун, що несподівано обрушився на монгольський флот, розкидав сили вторгнення. Затонуло понад чотири тисячі монгольських кораблів, близько ста тисяч воїнів загинули у хвилях. Цей тайфун, який врятував країну, отримав назву «камікадзе» - «божественний вітер».

Згаяна перевага

Після низки поразок 1942 року в битві біля атола Мідуей і в битві за Гуадалканал (один з Соломонових островів) Японія втратила ініціативу у війні на Тихому океані і була змушена перейти до оборони. Зате американці та їх союзники завдяки постійно зростаючій потужності своєї армії і флоту отримали можливість застосовувати тактику «жаб'ячих стрибків», по черзі захоплюючи атоли і невеликі острови в напрямку Японських островів.

До літа 1944 року Японія стала відчувати гострий дефіцит економічних ресурсів для ведення великомасштабної війни з настільки сильним противником, як Сполучені Штати Америки. Реальна загроза втрати Філіппін поставила японців перед перспективою втрати контролю над своїми морськими комунікаціями, що зв'язують країну з її головною сировинною базою в зоні Південних морів.

Правда, імператорський флот, навіть незважаючи на серію найважчих поразок, все ще залишався грізною силою. На початок битви за Філіппіни до складу ВМФ Японії ще входили найбільші у світі суперлінкори типу «Ямато», а також найбільший у світі авіаносець «Синано» водотоннажністю 72 000 тонн (лінкор «Мусасі», однотипний з «Ямато», і суперавіаносець «Сінано», затоплені американцями протягом 1944 року, «Ямато» - 7 квітня 1945 року).

Але тільки деякі посвячені знали, що брак палива сильно обмежував бойові можливості японських оперативних з'єднань. А головна біда полягала в неможливості швидко заповнити страхітливі втрати серед льотного складу.

Якщо на момент нападу на Перл-Харбор японське військово-морське командування мало в своєму розпорядженні необхідну кількість досвідчених пілотів, які билися на машинах, які за своїми технічними характеристиками перевершували більшість типів ворожих літаків, то до середини війни від цієї переваги не залишилося і сліду.

Ще в битві біля атола Мідуей в сутичку з маневреними «Zero» часто вступали застарілі і неповороткі винищувачі «Буффало» (Brewster F2A), про які самі американські льотчики сумно жартували: «Якщо наші командири відправляють пілота в бій на «Буффало», то вони з повною впевненістю можуть викреслювати його зі списків частини ще до того, як шасі літака відірвуться від злітної смуги».

Але вже в битві за Філіппіни японські льотчики на своїх «Zero» все частіше самі ставали здобиччю новітніх американських палубних винищувачів «Hellcat F6F» і «Corsair F4U». До того ж «Zero» відрізнявся досить низькою живучістю через те, що в його конструкції бронювання було принесено в жертву хорошій маневреності. Ще в роки китайської кампанії у бойовому статуті японської армії було офіційно закріплена вимога, що забороняє військовослужбовцям здаватися живими в полон. Подібна панівна ідеологія готовності до самопожертви виражалася, наприклад, в небажанні авіаційного начальства йти на бронювання літакових кабін та впровадження в конструкцію літаків паливних баків, що самі затягуються.

Але якщо втрати в авіаційній техніці японська промисловість заповнювала досить оперативно, то швидко знайти заміну висококваліфікованим пілотам було неможливо.

Кадри вирішують все

Напередодні війни зі Сполученими Штатами Імператорський флот мав найкращих морських льотчиків у світі. Підготовка майбутніх асів починалася з восьми років! Представники ВПС ходили по школах, відсіваючи із сотень бажаючих стати льотчиками хлопчаків, лише найздібніших. Потім з відібраних щасливчиків формувалися спеціальні класи з авіаційним ухилом. А до чотирнадцяти років юнаки, які вже мають за плечима досвід самостійного керування літаком, знову проходили через сито пілотажних випробувань і медкомісії, щоб кращі з кращих отримали направлення на трирічні курси з підготовки до польотів з авіаносців.

Але й після закінчення навчання молодий льотчик ще довго відчував себе курсантом, проходячи різні стажування (у тому числі в бойових умовах Китаю і Монголії) під керівництвом досвідчених повітряних бійців. Перед нападом на Перл-Харбор пілот імператорського військово-морського флоту вважався повністю підготовленим, якщо мав наліт не менше 700 годин у різних умовах. Для порівняння: в американській військовій авіації льотчик визнавався кваліфікованим і отримував право носити нашивку у вигляді срібних крил над лівою кишенею мундира після 300 годин льотної підготовки.

За спогадами деяких ветеранів японської авіації, на першому етапі війни перевага А6М «Zero» над винищувачами противника була настільки значною, а середній рівень підготовки пілотів країни "сонця, що сходить" таким високим, що багато льотчиків навіть перестали перед вильотом пристібати карабіни парашутних сумок до каблучок обв'язок, вважаючи , що у випадку бойового зіткнення з противником їм все одно нічого не загрожує.

Але до 1944 року ситуація змінилася на прямо протилежну. Тепер вже японські авіашколи через гострий дефіцит льотних кадрів в діючих частинах були змушені відмовитися від жорстких довоєнних критеріїв підготовки новачків, коли в рік на флот відправлялось не більше ста відмінно навчених молодих офіцерів. Відтепер навчання стало займати лічені місяці і часто зводилося до прискореного курсу освоєння зльоту і посадки.

Зате американці, завдяки своїй повнів перевазі в небі і на морі змогли, нарешті, дозволити собі тренувати курсантів по кілька років. Найяскравішою ілюстрацією нового співвідношення сил стала битва за Маріанські острови (червень-липень 1944 року), яка отримала в американських пілотів найменування «Маріанське полювання на індиків». Всього за один день 19 червня американські повітряні мисливці збили 346 японських літаків, втративши при цьому всього 26 машин. При таких масштабах винищення своєї авіації японські адмірали почали втрачати віру в те, що ворога можна перемогти звичайними методами ведення війни.

Спеціальний загін камікадзе

Окремі випадки самогубних атак за участю японських льотчиків, підводників і піхотинців відбувалися задовго до філіппінської операції. Для військовослужбовців японської Імператорської армії смерть в бою з часів середньовіччя вважалася почесною нагородою. Але до осені 1944 року подібні приклади все ж таки були винятком із правил.

Серед вищих японських офіцерів було достатньо розсудливих людей, яким була огидною ідея в масовому порядку примушувати молодих співвітчизників здійснювати самогубство, відмовляючи їм у природному для солдата будь-якої армії світу праві виконати свій обов'язок і вижити в бою. І до певного прихильникам ведення цивілізованої війни вдавалося протистояти гарячим головам, які активно пропагували створення спеціальних підрозділів самогубних атак.

Але коли ситуація на фронтах стала критичною, вище військове керівництво нарешті почуло доводи тих, хто вже кілька років стверджував, що набагато ефективніше посилати на ворожий авіаносець декілька швидкісних винищувачів, ведених камікадзе, ніж організовувати десятки марних бомбардувальних рейдів, втрачаючи в великій кількості ті ж винищувачі на їх прикритті. Найактивніше настільки радикальну міру лобіював віце-адмірал Онісі (Takijirо Onishi, 1891-1945). Згодом саме він отримав неофіційний титул «батька камікадзе».

Перший загін камікадзе був сформований з льотчиків 201-ї авіаційної групи, що базувалися на Філіппінах, в день, коли американські десантні сили вже входили в затоку Лейте. Для спеціальних атак з винищувачів «Zero» зняли підфюзеляжні підвісні 337-літрові паливні баки. На їх місце з метою посилення уражаючої здатності «крилатих торпед» були підвішені 250-кілограмові авіабомби.

Перших реальних влучень в ціль камікадзе домоглися 25 жовтня 1944 року, коли несподіваною атакою зненацька був захоплений екіпаж невеликого ескортного авіаносця «Сента». На його польотній палубі як раз була в самому розпалі робота по заправці та озброєнню літаків, коли з боку сонця на корабель спікірував «Zero». Розрахунки зенітних установок прогавили загрозу, що наближалася, і японець зміг направити машину прямо в скупчення американських штурмовиків, які тісно стояли на палубі трохи попереду кормового підйомника. Швидше за все, пілот розраховував, що пожежа, яка виникне на палубі, через ліфтову шахту літакопідйомника швидко перекинеться у внутрішні приміщення авіаносця. І частково смертник своєї мети домігся, так як після удару його літака на палубі здетонувало кілька авіабомб. Полум'я пожежі охопило польотні і ангарні палуби. Під час вибуху загинули 16 і були поранені 27 моряків. З великими труднощами екіпажу вдалося врятувати свій корабель. Самогубні атаки тривали практично протягом всього цього дня, і з кожною годиною їх інтенсивність зростала.

Апогеєм же драми 25 жовтня 1944 року стала загибель авіаносця «Сент-Ло». Напад застав американських моряків зненацька і в найбільш невідповідний момент. Протиповітряна оборона корабля вчасно не зреагувала на появу противника, а потім зенітники відкрили погано скоординовану безладну стрілянину. У результаті абсолютно неушкоджений «Zero» виявився прямо над головами палубної команди, що підвішувала бомби і заправляла паливом літаки, які щойно повернулися зі штурму.

Один з уцілілих членів екіпажу «Сент-Ло» згодом згадував, що японський літак йшов на бриючому польоті так низько, що можна було відчути гар від його вихлопних патрубків, а за склом літакової кабіни було добре видно усміхнене обличчя дуже молодого пілота, зовсім хлопчака. У наступну секунду японець із висоти 10-12 метрів скинув бомбу, яка пробила палубу і вибухнула в середині корабля. Сам винищувач врізався в одну з шеренг «Хеллкетів», що стояли внизу. У всі боки полетіли тисячі сталевих уламків. Намагаючись врятуватися втечею моряки за секунди спалахували і згоряли, наче сірники. Відразу в декількох місцях корабля почалася сильна пожежа.

Всього в цей день японці потопили один і вивели з ладу шість авіаносців противника, втративши при цьому всього 17 своїх літаків - грандіозний успіх, адже звичайними бомбардуваннями настільки вражаючих результатів було добитися неможливо. Приміром, при атаці ескадри американських кораблів японськими торпедоносцями звичайними вважалися втрати 80-90% від усіх машин, які виходили на бойовий курс. При цьому навіть така страшна ціна зовсім не гарантувала доброго результату.

Від дій камікадзе в ході філіппінській операції американці втратили два авіаносці, 6 есмінців і 11 транспортних суден. Пошкодження отримали 22 авіаносця, 5 лінкорів, 10 крейсерів і 23 есмінця. Надалі камікадзе масовано використовувалися в битві за Формозу (Тайвань) і Окінаву.

За наказом адмірала Німітц військовій цензурі було наказано засекречувати всю інформацію про нову зброю японців, щоб не шокувати населення США і не сіяти паніку серед резервістів.

Навіть після того, як імператор Японії Хірохіто оголосив по радіо про капітуляцію своїх збройних сил, атаки камікадзе якийсь час ще тривали. Багато пілотів, що місяцями чекали наказу на останній виліт, поспішали скористатися своїм правом на почесну смерть. Останнім американським кораблем, який став жертвою льотчика-самовбивці, став есмінець «Каллаген». Всього ж, за різними джерелами, в самогубних атаках загинуло від 5 до 7 тисяч камікадзе.

За матеріалами: vokrugsveta.ru.

Коментарі:

blog comments powered by Disqus