2014-07-08

Що таке НАТО?

0.5 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 0.50 (1 голос)

Що таке НАТО

Зважаючи на останні жахливі події в країні все більше людей ставлять собі питання «що таке НАТО?» Що ж це за монстр такий, яким наш північно-східний сусід лякає людей ще ледь не змалечку? У пошуках інформації довелося звернутися до різних джерел, а результат пошуків пропонується вашій увазі.

НАТО і «холодна війна»

На питання «що таке НАТО?» неможливо відповісти, не звертаючись до історичних джерел. Тому пропонуємо читачу зануритися у не таку вже й «сиву давнину».

Вже під час Другої світової війни намітився розкол між союзниками по антигітлерівській коаліції. Особливо загострилися стосунки між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і західними демократичними державами на чолі із США після перемоги у війні. Розпочався період «холодної війни». Це було світове протистояння двох систем. Одна з них сповідувала соціалізм і тоталітаризм. Інша – капіталізм і демократію. Формувалися два військово-політичні блоки, що протистояли один одному.

Радянський Союз прагнув розширити свою сферу впливу у Європі. Для цього було встановлено прорадянські недемократичні режими у країнах Центрально-Східної Європи, які потрапили під зону впливу СРСР, оскільки були звільнені від німецьких військ Червоною Армією. У 1948 році було, фактично, здійснено державний переворот у Чехословаччині та Польщі.

В таких умовах агресивної політики Радянського Союзу країни Західної Європи підписали 17 березня 1948 року Брюссельський договір про співробітництво в економічній, соціальній та культурній сферах та колективну самооборону. Офіційно договір називався «Західний Європейський Пакт», а організація, яка ним створювалася – «Західний Союз». Договір передбачав дві стратегічні мети. Перша – це унеможливити відродження німецької воєнної могутності як небезпеки для Європи. Друга – спільне протистояння радянській воєнній загрозі. Договором передбачалося автоматичне надання допомоги на випадок агресії проти будь-якої із країн-учасниць. Західний Союз став прообразом НАТО.

Оскільки учасники союзу були ослаблені, то швидко стало зрозуміло, що наявних воєнних ресурсів країн-учасниць явно недостатньо, щоб без підтримки США гарантувати безпеку. З весни 1948 року розпочалися консультації між західноєвропейськими державами і США щодо розширення Брюссельського пакту. З’явилася можливість розширення Західного Союзу на дві північноамериканські країни – США і Канаду. Так визріла ідея створення спільної системи колективної безпеки у євроатлантичному регіоні.

18 березня 1949 року текст майбутнього договору був опублікований для ознайомлення широких кіл громадськості. У договорі наголошувалося на «прагненні жити у мирі з усіма народами та урядами», «сприяти стабільності та добробуту в Північноатлантичному регіоні», рішучості «захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості та верховенстві права». Учасники об’єднували свої зусилля для «здійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки». Згідно Статті 1 учасники зобов’язувалися «вирішувати всі міжнародні спори, учасниками яких вони можуть стати, мирними засобами і таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість, а також утримуватись у своїх міжнародних відносинах від погроз силою або чи застосування сили у будь-який спосіб, несумісний з цілями Організації Об’єднаних Націй». Стаття 5 гарантувала колективний захист суверенітету і територіальної цілісності всіх країн-учасниць: «збройний напад на одну або декількох з них в Європі або Північній Америці розглядатиметься як напад на них в цілому і, ... кожна з них, у порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, Статуту Організації Об'єднаних Націй, що визнається Статтею 51-ою, надасть допомогу Договірній стороні, що піддалася або Договірним сторонам, що піддалися подібному нападу, шляхом негайного здійснення такої індивідуальної або спільної дії, яка визнається необхідною, включаючи застосування збройної сили з метою відновлення і подальшого збереження безпеки Північноатлантичного регіону».

Радянський Союз зустрів можливість підписання такого договору різким супротивом і 31 березня 1949 року надіслав ноту протесту, що даний договір носить агресивний характер, суперечить статуту ООН та існуючим міжнародним договорам. Міністри закордонних справ західних країн відкинули звинувачення СРСР, наголосивши у заяві, зробленій 2 квітня 1949 року, на суто оборонному характері пакту і відповідності його положень Статуту Організації Об’єднаних Націй.

4 квітня 1949 року у Вашингтоні було підписано договір представниками 12 країн – Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. Ця дата є офіційним днем заснування НАТО – Організації Північноатлантичного Договору. Абревіатура НАТО походить від англійського NATO – North-Atlantic Treaty Organization. Часто ще НАТО називають Північноатлантичним Блоком або Північноатлантичним Альянсом. Процес ратифікації підписаного документу зайняв близько півроку. 24 серпня 1949 року Догорів набув чинності.

Протягом 1949-1956 року було встановлено загальну систему колективної безпеки, структуру Альянсу, його основні органи тощо. Зусилля зі створення військової безпеки поєднувалися із економічним піднесенням європейських країн. Лише в успішному поєднанні цих двох факторів вбачалося міцне підґрунтя реалізації цілей Вашингтонського договору.

У жовтні 1949 року Конгрес США прийняв рішення про надання європейським країнам членам Північноатлантичного пакту військової допомоги у розмірі 1 млрд. доларів. У поєднанні із «планом Маршалла» (програмою економічної допомоги США країнам Західної Європи) це сприяло трансатлантичній співпраці, формуванню міцних підвалин колективної оборони і зміцненню західного світу у протистоянні Радянському Союзові.

З грудня 1956 року активізувалося невійськове співробітництво у межах НАТО. В Альянсі проводили все більше консультацій і механізм політичної співпраці міцно увійшов у життя організації.

18 лютого 1952 року до НАТО приєдналися Греція і Туреччина. А 6 травня 1955 року кордони Північноатлантичного Альянсу розширилися на Федеративну Республіку Німеччини. 30 травня 1982 року приєдналася Іспанія, що стала на шлях демократичного розвитку після авторитарного правління Франциско Франко.

Прийняття ФРН до Організації Північноатлантичного договору і відновлення німецької армії викликало рішучий супротив СРСР. Радянський Союз у відповідь на включення ФРН до НАТО створив свій військово-політичний блок. 14 травня 1955 року було утворено Організацію Варшавського Договору, до складу якого увійшли 8 країн: Албанія (вийшла з організації 1968 року), Болгарія, Німецька Демократична Республіка, Польща, Румунія, Союз Радянських Соціалістичних Республік, Чехословаччина, Угорщина. Відповідно до підписаного договору, створювалися об’єднані збройні сили, Політичний консультативний комітет та інші органи.

Реалії ідеологічного протистояння і пропагандистської роботи часів «холодної війни» були такими, що радянські засоби масової інформації у СРСР та підконтрольних соціалістичних країнах змальовували НАТО як мілітаристський агресивний блок, загрозу миру, ворога №1 радянської країни і всього трудового народу.

Як з’ясувалося пізніше, Організація Варшавського Договору до 1988 року планувала тільки наступальні операції з нанесенням першими ядерного удару. Після 1988 року у зв’язку із процесами перебудови у Радянському Союзі ОВД перейшла до стратегії «активної оборони» і з’ясувалося, що війська абсолютно не готові до оборонний дій.

Не дивлячись на значну кількість локальних конфліктів під час «холодної війни» – у Кореї, Індокитаї, на Близькому Сході – та зацікавленість СРСР і США у підтримці воюючих сторін, у жодному випадку не були задіяні війська під егідою НАТО або ОВД. І тим паче, війська НАТО не могли воювати проти країн-членів НАТО. А от війська ОВД були введені на територію Угорщини у 1956 і Чехословаччини у 1968 роках для подолання виступів проти режиму насадженого Радянським Союзом.

НАТО і країни колишнього соцтабору

В умовах перетворень у соціалістичному таборі і зникнення з політичної карти світу Радянського Союзу постало питання про подальшу долю НАТО. Адже, якщо зникає головний ворог, то від кого тоді захищатися?

Була створена Рада північноатлантичного співробітництва, інавгураційне засідання якої відбулось 20 грудня 1991 року за участю міністрів закордонних справ, або представників країн – членів НАТО, шести країн Центральної та Східної Європи і трьох країн Балтії. Роль РПАС полягала у сприянні співробітництву на усіх рівнях між країнами-учасницями в галузі безпеки та з інших, пов’язаних з цим, питань, а також у догляді за процесом розвитку тісніших інституційних зв’язків і неформальних контактів. 11 республік колишнього Радянського Союзу, які увійшли у Співдружність Незалежних Держав (СНД), приєднались до цього процесу у березні 1992 року. Відповідно у квітні та червні 1992 року до процесу приєднались Грузія та Албанія. У 1997 році на заміну РПАС прийшла Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП).

У січні 1994 року, на саміті Північноатлантичної ради в Брюсселі, НАТО започаткувало нову важливу ініціативу з посилення стабільності й безпеки в Європі. Країни-члени РПАС та інші держави були запрошені приєднатись до нової далекосяжної програми співробітництва з НАТО, відомої як «Партнерство заради миру» (ПЗМ). З того часу Партнерство розвинулось у фундаментальний елемент безпеки в євроатлантичному регіоні.

1999 рік став пам’ятним для історії НАТО участю збройних сил Альянсу війні проти колишньої Югославії (до речі, єдиній війні, яку провадив Альянс). Відповідно до резолюції РБ ООН №1199 з 11 червня 1999 року у сербському краї Косово розпочалася миротворча операція НАТО «Спільний вартовий» ("Joint Guardian"). Згідно з планом операції до Косова був введений військовий контингент НАТО КFOR (Kosovo Force) загальною чисельністю 46 тис. військовослужбовців з метою розведення протиборчих сторін (албанських бойовиків Армії визволення Косова та сербських сил безпеки), припинення збройного протистояння і створення умов для початку гуманітарної операції. Контингент КFOR був розгорнутий після 78-денної повітряної операції ОВПС НАТО проти колишньої Югославії, розпочатої в березні 1999 року.

Слід наголосити, що всі країни колишньої Югославії або вже вступили до НАТО (Словенія), або готуються приєднатися (Хорватія, Македонія, Чорногорія), або включилися в програму НАТО «Партнерство заради миру» (Сербія та Боснія і Герцеговина).

Розширення НАТО

Під час Мадридського саміту 1997 року Чеській Республіці, Угорщині та Польщі було запропоновано розпочати переговори щодо вступу, а 12 березня 1999 року вони першими серед колишніх учасників Варшавського договору вступили до НАТО. Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина – також у минулому учасниці ОВД – та Словенія отримали запрошення розпочати переговори щодо вступу під час Празького саміту Альянсу 2002 року. А з 2 квітня 2004 року ці країни стали членами НАТО.

На Бухарестському самміті, що проходив 2-4 квітня 2008 року, Албанія та Хорватія отримали запрошення розпочати переговори про їх вступ до Альянсу. Глави країн – членів НАТО також погодились запросити до переговорного процесу колишню республіку Югославії Македонію, як тільки буде досягнуто взаємної згоди з Грецією, щодо питання назви балканської країни.

Останнє розширення НАТО відбулося на Балканах. 1 квітня 2009 року, напередодні ювілейного саміту НАТО 3-4 квітня, набули членства у НАТО Албанія і Хорватія. З цього часу до Організації Північно-Атлантичного Договору входить 28 країн.

НАТО і Україна

Що таке НАТО для України

А тепер перейдемо до питання «що таке НАТО» для України і «з чим його їдять».

Відносини між НАТО та Україною було офіційно започатковано у 1991 році, коли, відразу після розпаду Радянського Союзу та набуття державного суверенітету, Україна вступила до Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС), згодом перейменовану на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП).

У січні 1992 року представник України вперше взяв участь у засіданні Робочої групи високого рівня Ради північноатлантичного співробітництва.

22-23 лютого 1992 року відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО (на той час М. Вернера) до Києва, а 8 червня того ж року – візит Президента України Л. М. Кравчука до штаб-квартири НАТО.

Наступного 1993 року Постановою Верховної Ради було прийнято основи зовнішньої політики України, де зазначалося, що «пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів, таких, як НБСЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. Безпосереднє та повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки».

Широкомасштабне співробітництво з НАТО стало можливим тільки після приєднання України до програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) у 1994 році. Україна перша із колишніх республік Радянського Союзу приєдналася до ПЗМ.

Підписання 9 липня 1997 року в рамках саміту глав держав та урядів НАТО в Мадриді «Хартії про особливе партнерство» підняло співпрацю між НАТО і Україною на новий рівень і забезпечило офіційне визнання значення незалежної, стабільної і демократичної України для всієї Європи.

Хартія зафіксувала політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні розвивати «особливе та ефективне» партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі, а також стала основою для консультацій між НАТО і Україною в контексті євроатлантичної безпеки і стабільності, та в таких галузях, як попередження конфліктів, врегулювання криз, підтримка миру і гуманітарні операції. Для забезпечення якнайповнішого розвитку відносин між Україною і НАТО та втілення положень Хартії було створено форум «Комісія Україна-НАТО» (КУН), яка є органом прийняття рішень, відповідальним за розвиток відносин між НАТО і Україною та скерування спільної діяльності.

Україна була серед перших країн, які відкрили дипломатичні місії при НАТО в 1997 році, а у 1998 році вона відкрила Військову місію по зв’язках. Українські військовослужбовці працюють у Центрі координації партнерства, який розташований поряд з оперативним командуванням НАТО в Монсі, Бельгія.

У травні 2002 року незадовго до п’ятої річниці підписання Хартії тодішній президент Леонід Кучма оголосив про бажання України вступити до НАТО. 23 травня 2002 року Рада національної безпеки і оборони України ухвалила Стратегію України щодо НАТО, яка визначила кінцевою метою євроінтеграційної політики України вступ до цієї організації. Пізніше того ж місяця на засіданні КУН в Рейк’явіку міністри закордонних справ наголосили на своєму прагненні підняти відносини на якісно новий рівень, зокрема через інтенсифіковані консультації і співпрацю з політичних, економічних і оборонних питань.

19 червня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про основи національної безпеки України». В Статті 8 було записано, що «основними напрямками державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного Договору». За цей Закон проголосувала конституційна більшість народних депутатів України – 319.

Зовнішньополітичний вибір України є надзвичайно важливим, не лише для нашої Батьківщини, але й для сусідніх держав. Зокрема, Польща є чи не найбільш зацікавлена у приєднанні України до НАТО. Це означатиме для поляків сусідство із стабільною і передбачуваною Україною. Якщо ж Україна остаточно потрапляє у зону впливу Російської Федерації, то для поляків це означатиме сусідство із історично агресивною і небезпечною ядерною Росією. Натомість, Російська Федерація розглядає Україну як свій останній потужний бастіон у Європі, після того як вона втратила вплив на країни колишнього соцтабору і навіть прибалтійські республіки колишнього СРСР. І зрозуміло, докладає всіх зусиль, щоб втримати Україну у зоні свого геополітичного контролю: від політичних заяв і демаршів до прямої загрози територіальній цілісності України.

На Бухарестському саміті Північноатлантичного Альянсу (квітень 2008 р.) Україна отримала відмову країн НАТО у приєднанні до Плану Дій щодо набуття Членства (ПДЧ). Проте, глави країн-членів погодились, що в майбутньому Грузія та Україна можуть приєднатися до НАТО. Розгляд заявок Грузії та України про долучення до ПДЧ (ПДЧ) був перенесений на зустріч міністрів закордонних справ країн – членів НАТО в грудні 2008 року. У зв’язку з російсько-грузинською війною у серпні 2008 року 2-3 грудня у Брюсселі міністри закордонних справ не стали загострювати геополітичну ситуацію надаючи ПДЧ Україні та Грузії.

В ході ювілейного саміту НАТО 3-4 квітня 2009 р. у Страсбурзі та Келі глави держав та урядів країн-членів Альянсу підтвердили намір НАТО продовжувати політику «відкритих дверей».

Україна співпрацює з Альянсом в політичній, військовій, військово-технічній сферах, в галузі науки і техніки, економіки та екології, надзвичайних ситуацій цивільного характеру.

Діалог і взаємини між нашою державою і Альянсом будуються на діловій, конструктивній основі, бажанні та прагненні продуктивно і взаємовигідно використовувати спільні можливості у розбудові нової мирної і стабільної Європи.

Враховуючи реальну роль і потенціал НАТО, Україна виходить з того, що розвиток стабільної взаємодії з Альянсом надає можливість:

  • зміцнити зовнішні гарантії національної безпеки України, зокрема її політичної незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів;
  • активно сприяти розвитку співробітництва України з європейськими та євроатлантичними структурами як важливого чинника у створенні нової архітектури безпеки на євроатлантичному просторі;
  • отримувати сучасну інформацію щодо досвіду країн-членів НАТО та держав-партнерів для її використання у процесі реформування національних Збройних Сил України та Воєнної організації держави в цілому;
  • використовувати практичний досвід НАТО та окремих країн-членів Альянсу з метою забезпечення належного рівня цивільного контролю над військовими формуваннями;
  • сприяти налагодженню і розвитку взаємосумісності збройних сил з метою підвищення здатності і готовності брати в межах, передбачених Конституцією і законодавством України, участь в миротворчих операціях, здійснюваних під егідою ООН , ОБСЄ, НАТО;
  • спільно з НАТО, використовуючи потужний потенціал Альянсу в галузі боротьби з наслідками надзвичайних ситуацій цивільного характеру, проводити операції по захисту населення від наслідків техногенних аварій та катастроф, стихійного лиха, отримувати допомогу НАТО та її країн-членів на ці цілі.

Співпраця України з НАТО відбувається значною мірою у невійськовій сфері: у галузі науки; у галузі реабілітації військових об’єктів; у соціальній адаптації військовослужбовців, звільнених у запас; у сфері реагування на наслідки надзвичайних ситуацій; в галузі авіаційних транспортних перевезень; у знищенні надлишкових та непридатних боєприпасів.

Сподіваємось дана інформація хоча б частково допоможе Вам скласти собі уявлення що таке НАТО.

 

Читайте також:

 

Коментарі:

blog comments powered by Disqus