Отці Церкви

Створено: 13 грудня 2011
Перегляди: 2649

Отці Церкви

Отці Церкви (в Православ'ї Святі Отці) – почесний титул, який використовується з кінця IV століття стосовно групи видатних церковних діячів і письменників минулого, чий авторитет мав особливу вагу у формуванні догматики, складанні канону – списку Священних книг Біблії (відділенню богонатхненних книжок від апокрифічних), ієрархічній організації і богослужінні Церкви. Філософсько-богословське вчення Отців Церкви, а також розділ богословської науки, що вивчає це вчення називається патристикою або патрологією.

В католицтві і православ'ї до Отців Церкви відносять одних і тих же подвижників, але при цьому існує різниця в рівні їх вшанування. Зазвичай вважають, що святоотецький період завершає на Заході св. Ісідор Севільський, а на Сході – Іоанн Дамаскін.

Отці Церкви: історія

Вже в другій половині II ст. почався процес не тільки адміністративного, а й теоретичного оформлення нової релігії: з'являються богослови, які різко висловлюються проти іудаїзму та язичництва, захищаючи й обґрунтовуючи претензії християнської релігії на світове панування. Цей період (II-III ст.) отримав назву апологетичного, а найбільш видатні християнські мислителі того часу стали називатися апологетами.

Грецька школа

Грецька школа апологетів (Юстин, Таціана, Арістід) зробила акцент у своїх творах на синтезі положень християнського віровчення з античною мудрістю – Платоном і Аристотелем. Юстин (пом. 165 р.) стверджував, що всі попередні філософські системи претендували лише на часткове відкриття істини, в той час як християнство дозволяє відкрити істину цілком завдяки тому, що задіює не тільки раціональні методи, а й релігійну віру. Христа представники грецьких апологетів ототожнюють з Логосом – словом Божим, зверненим до світу, яке служить гарантією того, що цей світ, занурений у гріх, має все-таки шанс на порятунок. Інша ідея Юстина полягає в тому, що душа людини, на противагу тому, що стверджували античні мислителі, не є вічною і незмінною, оскільки належить створеній суті. Вічним і незмінним є тільки Бог: «Душа живе, але не вона сама є життям, вона бере участь в житті. Таким чином те, що бере участь, відмінне від того, в кому і в чому беруть участь. Душа бере участь в житті, бо Бог бажає того». Тимчасове суміщення душі і тіла, яке і називається життям, може перерватися, якщо воно не наповнене божественним змістом.

Незважаючи на те що християнська віра до цього часу вже отримала достатньо широке розповсюдження, офіційною релігією Римської імперії, як і раніше вважався культ поганських богів, тому Юстину довелося поплатитися за свої сміливі висловлювання – він був страчений. Продовжувачем Юстина виступив його учень Таціана, який додав до основних категорій свого вчителя – душі і тіла – нове поняття Дух. Саме Дух є породженням Бога, і його присутність забезпечує існування людини і є запорукою її безсмертя.

Олександрійська школа

Інший варіант розробки християнського віровчення був запропонований Олександрійською школою апологетів в особі її головних представників – Климента Олександрійського та Орігена. Климент Олександрійський звернувся до проблеми співвідношення віри (pistis) і знання (gnosis), яка вирішувалася представниками гностичної єресі однозначно на користь розведення цих понять та зосередження зусиль на досягненні істинного знання. Климент дотримується іншої точки зору: віра і знання невіддільні один від одного, але головує в їх зв'язку саме віра, а розум відіграє допоміжну роль, підкріплюючи раціональними доводами ту істину, яку віра дозволяє збагнути на інтуїтивному рівні. Олександрійський мислитель також звертається у своїх міркуваннях до поняття Логосу, але Логос у нього є неоднозначним поняттям, оскільки присутній у світі у вигляді трьох основних проявів: 1) творінні початку світу; 2) божественному імпульсі, який служить основою для проголошення мислителями і богословами істини, 3) джерелі спасіння, що проявилося в народженні Ісуса.

Погляди Орігена (185-253 рр..), що втілив у своїх творах («Начала», «Проти Цельса») зачатки формування Триєдиного догмату, стали вершиною розвитку ранньої апологетики. Саме він сформулював відмінність катафатичного (пізнання Бога шляхом перерахування його основних якостей) і апофатичного (визнання обмеженості людського розуму і зосередження на інтуїтивному шляху богопізнання) шляхів пізнання, зробивши свій вибір на користь другого. Бог не може бути виражений через матеріальні категорії, оскільки його сутністю є думка, але думка не людська, недосконала і суперечлива, а думка божественна, що володіє силою творіння. Бог-Син рівнозначний Богу-Отцю бо його походження також має не фізичну природу, а природу духовну – Христос є еманацією розумової активності Бога. Різниця бога і Христа полягає в тому, що перший втілює собою абсолютну єдність, другий же поєднує в собі дві різних природи – божественну і людську, які злиті воєдино, але тим не менше служать запорукою проміжного розташування Ісуса між світом, що творить, і світом створеним.

Богослов'я IV ст.

Богослов'я IV ст. розвивалося зовсім в інших умовах. Християнство на той час уже було визнане державною релігією, тому представники християнської мудрості могли не побоюватися переслідувань і загрози фізичної розправи. Цей період у розвитку християнського віровчення отримав назву патристики, оскільки його основні представники носили титул Отців (patris) Церкви. Найбільш значним серед богословських напрямів того часу стала Каппадокійська школа, зокрема в особі Григорія Ніського (335-394 рр..), Василя Великого (331-379 рр..) і Григорія Назіанзина (330-390рр..). Її представники вважали, що розум має тенденцію завжди дробити навколишній світ, але тільки віра здатна повідомити цілісність як світу, так і самій людині. Будь-яке положення розуму має знаходити собі підтвердження в Священному Писанні – так звучить основний висновок каппадокійців. Людина має унікальну здатність до пізнання не тому, що вона є мікрокосмом (зменшеною подобою зовнішнього світу), як вчили представники античної філософської думки, а тому, що вона створена Богом за своїм образом і подобою.

Найбільш видатним представником латинської патристики, яка на відміну від каппадокійців розвивалася в західній частині колишньої Римської імперії, став Аврелій Августин (354-430 рр..), знаменитий завдяки своїм творам "Про Трійцю", "Про Град Божий" і т. д., більш відомий під своїм почесним прізвиськом "Блаженний". Трійця, на думку Августина, не є умоглядним поняттям, оскільки відображає внутрішню структуру людської душі. Для звернення до Бога не потрібно пізнавати навколишній світ, для цього достатньо лише звернутися до своєї власної душі, щоб знайти в ній відповіді на всі питання. Людина здатна до осягнення істини, яка не міститься ні в конкретних матеріальних речах, ні в самій людській природі. Істина є породженням Божественної волі, але не кожна людина здатна відокремити абсолютну Божественну істину від людських думок, які можуть бути помилковими. Існування бога Августин підтверджує за допомогою трьох основних доводів: 1) світу необхідний Творець, яким не міг бути ніхто, крім Бога, 2) присутність ідеї Бога в душах всіх людей свідчить про Його існування, 3) наявність окремих благ в земному світі змушує припускати наявність абсолютного блага, яким і є Бог. Для звичайної людини благо полягає в безмежній любові до Бога, який відповідає їй своєю любов'ю і благодаттю.

Перелік Отців Церкви

  • Кіпріан Карфагенський † 258
  • Антоній Великий (Єгипетський) † 356
  • Іларій Піктавійський † 367
  • Єфрем Сирін † 373
  • Афанасій Великий (Александрійський) † 373
  • Кирило Єрусалимський † 386
  • Макарій Великий † 391
  • Григорій Ніський † бл. 394
  • Амвросій Медіоланський † 397
  • Єпіфаній Кіпрський † 403
  • Ієронім † 420
  • Аврелій Августин † 430
  • Кирило Олександрійський † 444
  • Ісидор Пелусіотський † бл. 449
  • Григорій Великий † 604
  • Максим Сповідник † 662
  • Ісидор Севільський † 636
  • Ісаак Сирин † бл. 700
  • Іоанн Дамаскін † 753
  • Особливо шануються Три великих святителі:
  • Василій Великий (Кесарійський) † 379
  • Григорій Богослов (Назіанзін) † 389
  • Іоанн Златоуст † 407

Латинські Отці Церкви

У IV столітті богослов'я латинського Заходу далеко відставало від філософської глибини та інтелектуальної витонченості грецького Сходу. Проте вивчення латинських отців цього періоду, коли обидві половини християнського світу ще зберігали єдність, важливе хоча б тому, що в їх писаннях вже намічаються риси подальшого розвитку західного християнства.

Святитель Іларій Піктавійський

Святий Іларій народився в 315 році в місті Пуатьє, що тоді називалося Піктавіум, в знатній галло-римській сім'ї. В 350 році він хрестився, а вже в 353 році прямо з мирян був обраний єпископом. Коли Іларій починав свою церковну діяльність, Схід роздирався на частини боротьбою з аріанством, але на Заході все було спокійно – більшість християн дотримувалося православної нікейської віри. Проте скоро обставини змінилися.

В 350 році єдиним імператором Сходу і Заходу став племінник Костянтина Констанцій, який підтримував аріан. Він негайно послав єпископів Валента і Урзакія в західну частину імперії збирати підписи під аріанським віровизначенням. При цьому Констанцій, звичайно, не розумів, що він вводить у вжиток нову віру: у своїх власних очах він, мабуть, був просвітником неосвічених латинян, не наставлених в істинній вірі.

Всі західні єпископи, не виключаючи самого папу Ліверія, підписали аріанське сповідання віри. Грецької мови вони не знали і тому не розуміли важливості відмінності між "омоусіос" і "оміусіос". Єдиним західним єпископом, що відмовилися підписати аріанський Символ віри, виявився святий Іларій, за що його негайно заслали у Фрігію, в Малій Азії. Приблизно в цей же час його східний однодумець, святий Афанасій Великий, такий же самотній борець за нікейську віру, теж знаходився у вигнанні. Іларій так ніколи і не зустрівся з Афанасієм, але зате на засланні у нього було досить багато часу для читання його творів, а також писань Орігена, для чого йому довелося вивчити грецьку мову. Крім того, він завів собі багато друзів серед православних єпископів, яких минула аріанська "чистка".

На засланні святий Іларій написав книгу проти Констанція. Безсумнівно, він був людиною великої мужності і внутрішньої чесності, за що його іноді називають західним святим Афанасієм. Йому належить також систематичний виклад православного вчення про Трійцю.

У 361 році імператор Констанцій помер, і на трон зійшов Юліан Відступник, який зайнявся відновленням язичництва, а християн залишив у спокої. Всі православні єпископи отримали можливість повернутися із заслання: святий Афанасій поїхав додому в Олександрію, а святий Іларій – в Пуатьє, де відновив своє служіння. Він помер в 368 році, так і не доживши до остаточної перемоги Православ'я при Феодосії.

Богословські погляди святого Іларія викладені в книзі "Про Святу Трійцю". Найбільш важливими є наступні три положення:

  1. Спроба привести до спільного знаменника "омоусіос" і "оміусіос". Іларій був єдиним західним богословом свого часу, який знав грецьку мову і розумів всю важливість проблеми. Богословивти латиною було важко через відсутність необхідної термінології. Труднощі полягали в тому, що латинські еквіваленти трьох основних термінів, введених отцями-каппадокійцями, були двозначні. Грецьке ????????, просопон (особа) латинською перекладалося як persona, ?????, усія (сутність) перекладалося як essentia або substantia, a ?????????, іпостасіс (іпостась) – теж як substantia. Розібратися у всьому цьому було дуже важко, і тому на Заході панувала ще більша плутанина, ніж на Сході. "Три іпостасі" латиною звучало як "три сутності", викликаючи підозру, що мова йде про трьох богів. Тому було вирішено говорити про одну сутність і три Особи, даючи підстави для закидів у савеліанстві, модалізмі і тому подібних єресях. У своїй книзі святий Іларій намагається узгодити дві богословські термінології.
  2. Намагаючись пояснити, яким чином у Христі об'єднані людська і божественна природи, Іларій, можливо, сам того не бажаючи, піддався звинуваченням у аполінаріанстві. Пояснюючи подвійну природу Христа, він користується аналогією душі і тіла. Однак ця аналогія залишає бажати кращого, тому що людина має єдину тваринну природу – так, принаймні, розуміє людину семітична антропологія (у неоплатоніків тіло взагалі не має ніякого відношення до душі, яка схожа на божественну). Подвійну природу Ісуса Христа неможливо описати як взаємне доповнення двох природ, мається на увазі аналогія душі і тіла. Краще взагалі уникати всяких аналогій, а особливо цієї. Саме нею користувався Аполлінарій Лаодикійський, навчаючи, що Христос складався з людського тіла, наділеного божественною душею.

Як би там не було, помилки святого Іларія не звернули нічиєї уваги. Його твори мало хто читав, у нього не було ні однодумців, ні опонентів – випередивши свій час, він жив в інтелектуальному вакуумі.

Можна навести й інші приклади, в яких святий Іларій виявляє безсумнівні помилки докетичного або монофізитського тлумачення:

Коли Господь Ісус Христос був битий батогами, повішений, розп'ятий і помер, Він страждав... але це страждання не мало природи страждання... Якщо природа Господнього тіла була унікальна в тому відношенні, що Своєю власною владою, Своїм власним Духом Він підтримувався водою, ходив по хвилях і проходив через тверді перешкоди, то як можемо ми думати про це тіло, зачате Духом, у тих самих категоріях, що й про звичайне людське тіло ("Про Трійцю", 10, 23).

У такого роду висловлюваннях відчувається явний вплив Орігена, яким Іларій захопився під час свого фрігійського заслання.

3. Його вченню про Святого Духа також бракує ясності в питанні про особисте існування Духа:

У всіх речей один творець. Бо Бог Отець, від Якого все – один Бог, а Господь наш Ісус Христос, через Якого все – один; один і Дух, Який є Дар Божий у всьому. Тому все постало. По порядку, у злагоді з владою і гідністю. Є одна Влада, від Якої все, одне Насіння, через Яке все, один Дар досконалої надії. Немає ніякого недоліку в цьому союзі досконалості, що складається з Отця, Сина і Святого Духа, нескінченності у вічному, подобі в Образі, доступності в Дарі (Там же, 2, 1).

У цьому тексті Батько виглядає як джерело усього. Син – як посередник, через що Отець посилає Свій Дух як дар усьому сущому, тобто як підлеглий об'єкт в Трійці.

Цей дар, який (ми отримуємо) у Христі, доступний всім у рівній мірі, і він не приховується, але дається кожному пропорційно готовності прийняти його, бути гідним його. Він перебуває з нами до звершення історії; Він – втіха нашому очікуванню; в Його дарах – запорука нашої надії на майбутнє, світло нашого розуму, сяйво, що проливається в наші серця (Там же, 2, 35).

Тут святий Іларій знову говорить про Духа, який займає підлегле положення чогось на кшталт енергії, що виходить від Христа. Лоський стверджує, що таке розуміння Духа Святого властиве всьому західному богослов'ю в цілому.

На закінчення можна сказати, що святий Іларій був прекрасною, чесною і мужньою людиною, справжнім сповідником віри. На його долю випала неминуча самотність людини, яка в інтелектуальному сенсі випередила своє культурне оточення. Незважаючи на недоліки його богослов'я і ряд помилок, його можна вважати першим західним богословом, який всерйоз обговорював проблеми Трійці та природи Христа.

Святитель Амвросій Медіоланський

Святий Амвросій (333-397 рр..) був молодшим сучасником святого Іларія. Він народився в знатній християнській родині, що належала до політичних кіл – його батько був префектом Галлії. Сам Амвросій пішов стопами свого батька і досяг значного успіху в адміністративній кар'єрі, досягнувши поста префекта Лігурії і Емілії, зі столицею в Медіолані (Мілані). Як і багато його сучасників, він відкладав своє хрещення і змушений був хреститися лише за потребою, коли абсолютно несподівано був обраний єпископом міланським. Про це обрання існує напівлегендарна розповідь. В 374 році на виборах єпископа в Мілані народні збори ніяк не могли знайти відповідного кандидата: аріанська смута підходила до кінця, і вибори єпископа були справою делікатною. У цей момент загального сум’яття якась дитина закричала: "Нехай Амвросій буде єпископом!" Народ побачив у цьому знак згори, і через вісім днів, швидко пройшовши всі проміжні стадії, Амвросій, що був доти видатним державним сановником, був висвячений на єпископа.

Володіючи, як видно, деякою підготовкою, він дуже скоро чудово засвоїв християнське богослов'я і став знаменитим проповідником. Його проповіді збирали юрби народу. Відомо, що вони справили незабутнє враження на молодого блаженного Августина.

У той період, незважаючи на відстань і на культурно-мовні перепони, церковна єдність між Сходом і Заходом була живою реальністю. Так, в одній зі своїх проповідей у ??381 році Амвросій наводить цитату з проповіді Григорія Назіанзина, сказану раніше в Константинополі. Але у своєму розумінні Церкви Амвросій не завжди був схожий на своїх східних колег. У цьому відношенні він як був, так і залишився римським державним діячем. Він вважав, що християнство має насаджуватися в Римській імперії в законодавчому порядку і що це законодавство має бути суворим і недвозначним.

В 380 році він використав увесь свій вплив на західного імператора Граціано, щоб, незважаючи на протести язичницької частини римської аристократії, з римської курії була прибрана статуя Свободи: у тодішньому Римі до християнства ставилися як до нової, прогресивної релігії, а язичництво, якого все ще дотримувалося багато жителів, асоціювалося з ретроградством і консерватизмом, символом якого в даному випадку і виявилася статуя Свободи. Марно намагався римський сенатор Сіммах в надзвичайній промовистості, що свідчить про широту поглядів, захищати язичництво і пов'язану з ним романтичну прихильність античним цінностям. У палкому відповідному листі імператору Амвросій різко протестує і закликає до повного припинення будь-якої підтримки язичницької релігії.

В 388 році, коли в Осроєні, в Месопотамії, християни зруйнували єврейську синагогу і імператор Феодосії розпорядився відшкодувати збитки за рахунок місцевої християнської церкви, це викликало різке обурення Амвросія. У гнівному листі він дорікав Феодосію в заступництві євреям: звичайно, не варто було християнам руйнувати синагогу, але раз вже це сталося – чи не за Господньою волею? - Не слід принижувати істинну віру!

Про ентузіазм міланського єпископа в боротьбі з єрессю свідчить такий випадок. У римській армії служили найманці-готи, які були аріанами. Аріанська імператриця Юстина стала клопотати за них перед Амвросієм, щоб він уступив їм для богослужіння Міланську базиліку. Амвросій навідріз відмовився. Його відповідь зводилася до того, що власність Бога не підлягає розпорядженням імператора, що "в питаннях віри личить єпископам судити імператорів, а не навпаки" і що "по-перше, імператори повинні підкорятися своїм власним законам, а, по-друге, закон Бога вище будь-якого імператорського закону" (Лист 21, 4, 9-10).

У своєму утвердженні християнства святий Амвросій незмінно виявляв твердість і безмежну мужність. Коли в Солуні відбулося народне повстання через підвищення податків, Феодосій в гніві спалив місто, причому було вбито близько семи тисяч чоловік. Коли після цього він прибув до Мілану, Амвросій, згідно з легендою, закрив перед ним двері до церкви. Насправді все сталося не так ефектно. Випереджаючи приїзд Феодосія, Амвросій написав йому листа, в якому докладно пояснював необхідність його покаяння, оскільки імператор, як і кожна людина, належить Церкві. У результаті Амвросію не представився випадок виставити Феодосія з церкви: той прибув до Мілану грішником, який каявся. Цей епізод служить ще одним прикладом того, як Амвросій відстоював перевагу Церкви над світською владою – принцип, який трохи згодом сприйме і римське папство.

У своїх писаннях святий Амвросій не вдається в метафізичні тонкощі, а виступає, скоріше, як людина практична. Його перу належить невелика книга "Про посади служителів", що представляє щось на кшталт керівництва для священнослужителів і містить бесіди на моральні теми. Його інша книга "Про таїнства" містить проповіді для щойно охрещених християн. "Про таїнства" – одна з чотирьох збірок катехитичних бесід, написаних в IV столітті чотирма знаменитими єпископами – святими Амвросієм, Златоустом, Кирилом Єрусалимським і Феодором Мопсуестійським, які жили в різних кінцях імперії. При порівнянні цих чотирьох творів вражає дивовижна однаковість традиції. У всіх чотирьох описується однакова структура обряду: триразове занурення, триразове сповідання віри, єлеопомазання до занурення і після нього. Обряд хрещення розуміється як смерть, що скасовує все колишнє життя, і воскресіння разом з Христом до нового життя в Ньому. Вступ до цього нового життя знаменує перше причастя.

Крім цього святий Амвросій написав "Шестиднев", трактат про Духа Святого, різні твори на етичні теми, в їх числі чотири апологетичні трактати "Про дівоцтво". Цей сюжет був в моді у всіх християнських письменників раннього періоду. Починаючи з Тертуліана, кожен поважаючий себе богослов вважав за необхідне вихваляти аскетичне життя, чернецтво і цнотливість. У той же час про шлюб та сімейне життя не писав ніхто, за винятком святого Іоанна Златоуста. При цьому цнотливість рекомендувалася не тільки в чернечого життя, а й мирянам, і не в якості ідеалу, а в якості стандартної норми для рядового християнина. По всій видимості, таке ставлення розвинулося як реакція на розклад моралі, який панував у Римській імперії в той час, як у практиці сімейного життя, так і поза ним – занепад, безсумнівно пов'язаний з культами Астарти, Венери, Вакха та інших язичницьких божеств.

В цілому можна сказати, що в писаннях святого Амвросія основну увагу приділено питанням етичним, а не богословським.

Блаженний Ієронім

Блаженний Ієронім народився між 340 і 350 роками, помер в 419/20 році. Він був родом з Далмації (Паннонії) з багатої християнської сім'ї. Освіту він здобув у Римі, після чого батьки відправили його подорожувати. Побувавши в Галлії і в Палестині, після багатьох років мандрів Ієронім прибув до Антіохії, де несподівано прийняв рішення стати монахом. Він пішов у Халкійську пустелю, де жив відлюдником. Практикуючи крайній аскетизм, ходив голий і ніколи не вмивався, від чого згодом багато художників Відродження зображали святого Ієроніма в печері в досить непривабливому, хоча і натхненному вигляді.

У пустелі у Ієроніма було багато вільного часу, і він вивчив єврейську і грецьку мови. Він був висвячений на священика Павліном, "старонікейським" антіохійським єпископом, який ворогував з тим самим Мелетієм, який висвятив Златоуста. Ієронім також дотримувався крайнього варіанту нікейського Православ'я, яке в останні десятиліття IV століття підтримувалося і Римською церквою.

У 381 році він знаходиться в Константинополі, де проходить Другий Вселенський Собор. Разом зі своїм другом Максимом Циніком він полемізує зі святим Григорієм Богословом, звинувачуючи його в недостатньо православних поглядах.

Далі він посилено вивчає Святе Письмо і удосконалює своє знання грецької мови. Він пише латиною життєписи східних ченців – один з перших агіографічних творів в історії. Він перекладає на латинь "Хроніку" Євсевія, а також – найголовніше – проповіді Орігена на книги пророків Ісаї та Єремії. Ієронім на все життя залишився відданим шанувальником Орігена і його екзегетичного методу, що згодом відіграло велику роль в його житті.

У 382 році блаженний Ієронім повертається в Рим, де проводить чотири роки. Незважаючи на те, що він продовжує чернечий спосіб життя, навколо нього збирається невелике світське товариство, яке складається головним чином з багатих римлянок (в основному побожних вдів та дів), що любили проводити час у вчених розмовах. Головними дійовими особами наступних подій стають Маркела, Фабіана і Паула, які під впливом Ієроніма вивчили єврейську і грецьку мови, після чого загальними зусиллями зайнялися перекладом Біблії на латинь. Їх переклад Псалтиря (так званий "Римський псалтир") ліг в основу західної літургійної традиції і використовується майже без змін на протязі ось вже шістнадцяти століть.

У 386 році Ієронім, у супроводі вдів і дівиць, які йому допомагали, переїхав жити до Віфлеєму. Дів і дівиць він розмістив у навколишніх монастирях. Вони продовжують спільну роботу з перекладу Біблії, користуючись переважно "Гекзаплами" Орігена. Іноді, але не дуже часто, вони звіряли свій переклад з єврейським оригіналом. Результатом їхніх праць стала латинська Біблія, Вульгата.

Будучи безпосереднім учасником перших спалахів орігеністської суперечки, святий Ієронім написав трактат "Проти Руфіна". Руфін був одним з учнів блаженного Ієроніма. Поділяючи інтерес свого вчителя до Орігена, він переклав латиною класичну працю Орігена "Про основи". У своєму перекладі Руфін по можливості згладив всі сумнівні місця, зробивши Орігена більш православним, ніж він був насправді. Антиорігеністські нападки святого Єпіфанія Кіпрського (того самого, який колекціонував єресі) та архієпископа Іоанна Єрусалимського спонукали Руфіна на публічне зречення від Орігена. Навпаки, Ієронім, який чудово розумів всі спірні моменти Орігенового вчення, залишився вірним його пам'яті і виступив зі спростуванням доводів його ворогів.

В цілому блаженний Ієронім постає перед нами як надзвичайно цілісна, послідовна натура, як дуже симпатична, хоч і химерна людина, до того ж надзвичайно працьовита. Він не залишив нам цікавих богословських праць, але в його листах ми знаходимо обговорення одного питання, яке і до цього дня представляє еклезіологічний інтерес. Воно пов'язане з проблемою походження єпископату. Тут слід зауважити, що листування Ієроніма, адресоване в основному вже згадуваним його помічницям, є дорогоцінним джерелом інформації про життя Церкви в той час. Також надзвичайно цікаві його особисті думки, зокрема неприхована ворожість до єпископів. Блаженний Ієронім, будучи сам пресвітером, був переконаний, що між єпископами і пресвітерами немає різниці:

Звідси випливає, що священик і єпископ – одне й те саме і що до того, як в релігію прийшло честолюбство, і люди, підбурювані дияволом, почали говорити: "Я Павлов", "Я Аполлосів", "Я Кифин", - Церква була одним тілом і керувалася священиками ("Послання до Тита", 1, 1, 5).

Таким чином, святий Ієронім відстоював необхідність збереження в Церкві колективного керівництва пресвітерів.

У своєму знаменитому листі до Євангелія Ієронім викладає ту ж саму ідею про рівність священиків і єпископів. Він підкреслює утилітарний характер єпископства:

Коли згодом один пресвітер був обраний для керівництва всіма іншими, це було зроблено, щоб зцілити розкол і запобігти розриванню Церкви на частини різними особами, які бажали притягти її до себе (Послання 146 "до Євангелія").

Далі він продовжує говорити про суто функціональну роль єпископа:

Навіть в Олександрії з часів євангеліста Марка... пресвітери завжди називали єпископом одного, обраного з їх числа... Бо крім посвячення в чому полягає функція єпископа, що б не було в той же час і функцією пресвітера? (Там же).

За досить очевидних причин ці висловлювання святого Ієроніма завжди надихали протестантів, але й не тільки їх. Коли в 1922 році українська Церква не побажала визнати російський єпископат, група священиків, зібравшись, висвятила на єпископа кількох священиків із свого числа, здійснивши якраз той самий "олександрійський" спосіб освячення, про який повідомляє Ієронім.

За матеріалами: wikipedia.org, krotov.info.

 

Читайте також: