Тома Аквінський
Середа, 24 листопада 2010, 15:48
Тома Аквінський (1226-1274), святий, теолог і філософ-схоласт, вчитель церкви. Народився на початку 1226 року в Роккасекка, родовому замку біля Аквіно. Виховувався в бенедиктинців в монастирі Монте-Кассіно, а пізніше вивчав вільні науки в Неаполітанському університеті. Після вступу в домініканський орден був відправлений у Париж і Кельн для проходження новіціяту та вивчення теології. В цей період його наставником був Альберт Великий. У 1252 році повернувся в домініканський монастир св. Якова в Парижі, а чотири роки по тому був призначений на одне із закріплених за домініканцями місць викладача теології в Паризькому університеті.
Тома повернувся до Італії влітку 1259 року і протягом наступних дев'яти років жив у Ананьї, Орвієто, Римі та Вітербо. Велику частину цього часу він провів на посаді радника з богословських питань і «читця» при папській курії. У Орвієто Тома Аквінський зустрівся з Гільомом Мербіке, також домініканцем, і ця зустріч спонукала Гільома на переказ з грецького оригіналу творів Аристотеля, а самого Тому - до створення ряду коментарів, у яких Тома Аквінський намагався роз'яснити найбільш істотні моменти аристотелівської філософії. У цей період він написав свою філософську «суму» - «Суму проти язичників» (Summa contra gentiles), яка, згідно з первісним задумом, повинна була стати теоретичним керівництвом для домініканських місіонерів. Тоді ж він почав писати свій найбільш зрілий і найбільш знаменитий твір - теологічну «суму» - «Суму теології» (Summa theologiae), яка так і залишилася незавершеною (після 6 грудня 1273 року Тома Аквінський вже не мав можливості писати). У цьому монументальному синтезі християнської думки Тома здійснив свій намір «коротко і ясно викласти те, що відноситься до священного вчення... до виховання початківців», ретельно розглянувши питання, що стосуються «Бога, шляхи розумних істот до Бога і Христа, який, за Своєю Людяністю, є нашим шляхом до Бога». До цього ж періоду відноситься й написаний в жанрі quaestiones disputatae (спірних питань) твір «Про могутність Бога» (De potentia Dei).
В кінці 1268 року Тома Аквінський був викликаний до Парижа для участі в полеміці проти новітньої форми аристотелізму - латинського аверроїзму. До 1272 року належить написаний у різкій полемічній формі трактат «Про єдність інтелекту проти аверроїстів» (De unitate intellectus contra Averroistas). У тому ж році його відкликали в Італію для заснування нової школи домініканців у Неаполі. Тут він працював над компендієм теології, що залишився незавершеним.
Тома Аквінський помер 7 березня 1274 року в цистерціанському монастирі в Фоссанова на шляху в Ліон, куди він був запрошений папою Григорієм X в якості консультанта Ліонського собору. 11 квітня 1567 року він був проголошений вчителем церкви. День пам'яті святого в Західній церкві 28 січня.
Філософія Томи Аквінського
Вже в ранніх творах Тома Аквінський звертає увагу на безглуздість припущення, ніби Бог створив людину позбавлену здатності розуміти природні істини без особливої божественної допомоги (у августинізмі - «ілюмінації»). На противагу Авіценні і «ілюмінаціоністам»-августинцям Тома стверджував, що людина осягає те, чого вона не знає, світлом свого власного інтелекту та інтуїтивно осягнутими нею принципами, початкових і найбільш загальних понять, які служать «знаряддями» для інтелекту, подібно інструментам, якими користується будівельник. Достовірність знання забезпечується достовірністю знання перших принципів. Висновки ж зізнаються істинними, якщо вони зводяться до цих принципів.
У цьому сенсі «філософія заснована на істинах, що виявляються світлом природного розуму. Разом з тим Бог наділяє нашу природу своїми надприродними дарами (дарами благодаті), але робить це таким чином, що ці дари не руйнують природу, а приводять її до досконалості. Тому світло віри не затьмарює вродженого нам природного світла розуму. А отже, істини філософії не можуть суперечити істинам віри. В іншому разі або ті, або інші були б хибні, а оскільки Бог є творець і нашої природи, і нашої віри, то він був би і творцем брехні в нас, а це неможливо».
Віра не суперечить розуму, а є один з видів пізнання. Вона цілком заснована на божественному Одкровенні, чим і зумовлена її непогрішна достовірність. Акт віровияву - це акт прийняття богооткровенної істини на тій підставі, що вона об'явилась Богом. Така згода з боку людини, що володіє вірою, непохитна, проте їй передує акт вибору, який здійснюється вільною волею, спонуканою до цього благодаттю. З іншого боку, те, що осягається інтелектуальної інтуїцією, наприклад початкові принципи пізнання, має природну переконливість, і людина, яка пізнала, не вибирає, чи погоджуватися їй з ними чи не погоджуватися. Тому знання (філософське і наукове) і віра повинні відрізнятися між собою і за суб'єктами, і за об'єктами.
Очевидно, що Тома Аквінський ставить віру вище розуму: він ніколи не пропускає нагоди підкреслити трансцендентну природу і незрівнянну висоту слова Божого. Однак цим він зовсім не принижує розум. І хоча надприродне він ставить незмірно вище природного, це не означає, що він принижує природне. Відповідно до Томи, існує лише один правильний метод пізнання, що припускає розгляд філософських проблем з точки зору філософії, а теологічних - з точки зору теології. Може здатися, що цей метод містить в собі протиріччя, однак для Томи Аквінського і віра, і філософія зростаються в органічне ціле, так як і те й інше виникає з одного і того ж божественного джерела.
Основні філософські ідеї
Про філософію
Тома Аквінський перший спробував ясно описати різницю між філософською рефлексією та теологією. Є два різновиди знання - природне (філософське, наукове) і надприродне (знання через віру - благодать). За Томою Аквінським, філософія як школа природного споглядання є важливим елементом, необхідним для повного розвитку людської природи.
Про філософію буття
Серцем філософії св. Томи Аквінського є метафізика, філософія буття. У кожному бутті він розмежовує сутність (essentia) і існування (esse). Для нього кожна річ через існування стикається з Богом. Але для існування всіх речей необхідно дещо таке, що само за своєю природою є існуванням. У ньому немає різниці між сутністю та існуванням, тому що сутність цього щось є існуванням (essentia = esse). Це ядро будь-якого існування, існування за сутністю, св. Тома називає Богом.
Відношення Бога до світу
Буття, сутністю якого є існування, є причиною всієї дійсності. Бог знаходиться біля джерела будь-якої речі і все пронизує: "Бог є існування всього не за сутністю, але як причина". Сама філософія відкриває нам присутність Бога абсолютно в кожній речі в якості джерела існування. Бог є те, чим "ми живемо, рухаємося, існуємо". Бог, що знаходиться в самій глибині речей, одночасно з цим нескінченно перевищує кожну річ. Це таємниця, яка не може бути осягнута.
Про щастя
Бог як шлях, істина і життя ототожнюється Томою Аквінським зі щастям: "Бог за своєю сутністю є щастям, яке не належить нічому іншому". Ніхто за своєю сутністю не може бути щасливий, але може бути щасливий тією мірою, в якій він наближається до Бога, тобто до Того, Хто є самим щастям.
Про людину
Людина, на думку св. Томи, має раціональну природу: "Розум є могутньою природою людини". Призначення людини - розуміти й діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо - Бог.
Про свободу людини
В земному вимірі розум знає добро і зло у речах і діях, що нижчі від Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум - причина свободи. Людина вільна в тому сенсі, що, йдучи до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна - вільна віддалятися від мети і забувати універсальні закони, що відкриваються розумом і Одкровенням божества.
Про добро і зло
Для Томи Аквінського витік фізичного і морального зла - можливість кінцевого буття, в рамках якого нам знайомі мутації і смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло - в непокорі Богу, втраті зв'язку й пам'яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу і свободи.
Про душу і здатність до пізнання
Тома Аквінський визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини - від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніша в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більша в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують в чистому вигляді.
Про пристрасті
У Томи Аквінського мова йде про те, щоб правильно зрозуміти природу пристрастей і пізнати те, чим вони є по відношенню до тієї незмірно багатої і таємничої цілісності, якою є людина і її природа. Відповідно до Томи, пристрасті не належать до сфери розуму. Для нього існує тільки дві розумові, дві духовні здібності - інтелект і воля. Пристрасті, бажання, емоційні переживання знаходяться під позарозумною сферою людини, в тій сфері, якою володіють як люди, так і тварини. Це та область, над якою повинна головувати освячена інтелектом воля.
Про кохання
Любов, стверджує Тома Аквінський, в основі своїй завжди є пристрастю і стає істинною любов'ю в тій мірі, в якій вона перетворюється на акт волі, і з пристрасної любові переходить у любов духовну. Тома розмежовує любов на два роди. Перший, нижчий, - це любов-пристрасть, в якій завжди є прагнення до нашої вигоди, прагнення до відшкодування наших недоліків. Справжня любов ґрунтується на прагненні встановити єдність між коханою і люблячим без роздумів про те, чи принесе це будь-яку вигоду чи ні. Цей пошук істинного добра в приязні Тома Аквінський називає дружньою любов'ю.
За матеріалами: hrono.ru, newacropolis.org.ua.
Читайте також: