katatumbo.jpg

2017-02-13

Михайло Грушевський

5 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 (2 голосів)

Михайло Грушевський

XIX століття подарувало світові багато видатних особистостей, які творили в різних галузях науки і культури. У цю епоху в Європі зріс інтерес до історії і з'явилися об'ємні праці, присвячені аналізу минулого, що пропонували нові висновки про його взаємозв'язки із сьогоденням. Однак в Україні таких досліджень не було. Для пересічного читача історія України, як і раніше залишалася частиною історії Росії або Польщі (в залежності від того, якою мовою вона читалася). Лише в кінці XIX ст. вихованець київської історичної школи Михайло Грушевський представив на суд громадськості свою капітальну працю про становлення і розвиток України-Русі як про історію цілого народу, заклавши цим основи української національної історіографії.

Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року на західній Волині, в місті Холм (нині м. Хелм в Польщі). Рід Грушевського, представлений головним чином церковнослужителями, походив із Центральної України. Батько Михайла отримав світську освіту в Київському університеті, був відомим вчителем славістики, інспектором гімназій. Працівник освіти в ті часи був державним службовцем, якого держава кидала у різні куточки імперії для реалізації своїх освітніх програм. Так сталося і з сім'єю Грушевського. Дитинство і юність майбутнього історика пройшли на Кавказі – в Ставрополі, Владикавказі і Тифлісі.

Михайло Грушевський у день вступу в гімназію у Тифлісі

Батько всіляко підтримував прагнення сина до історичних знань. Михайло захоплювався читанням журналу «Киевская старина», творів Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, Пантелеймона Куліша. Після закінчення Тифліської гімназії у 1885 році Грушевський вступив на історико-філологічний факультет Київського університету і в 1890 році закінчив його. Навчався у знаменитого професора Володимира Антоновича, під керівництвом якого, ще будучи студентом, підготував роботу про південно-російські замки першої половини XVI ст., а також першу серйозну наукову працю «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.». За це дослідження Грушевський був удостоєний державної золотої медалі (1890).

Наукова діяльність у Львові

За протекцією наукового керівника здібного учня через рік після закінчення університету взяли на кафедру історії для підготовки до отримання професорського звання. У 1894 році Грушевський захистив магістерську (кандидатську) дисертацію «Барське староство. Історичні нариси», яка в тому ж році була видана окремою книгою. Після захисту він поїхав до Львова, прийнявши запрошення Львівського університету зайняти посаду професора кафедри загальної історії.

У Львові молодий вчений очолив Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ, діяльність цього товариства неодноразово припинялася, але зараз знову відновлена як в Україні, так і за її межами), прообраз майбутньої української Академії наук. В НТШ діяли історико-філософська, філологічна і секції математики і природознавства, музей, бібліотека, книжковий магазин. НТШ займалося також видавничою діяльністю.

Очоливши НТШ, Михайло Грушевський об'єднав навколо себе талановитих діячів. Так, філологічну секцію очолював відомий український письменник Іван Франко, науковим секретарем був Володимир Гнатюк. Грушевський виступив ініціатором випуску нових наукових праць, а відомий збірник «Записки НТШ» перетворив на періодичне видання. До початку I світової війни (1914–18) було видано більше ста томів «Записок», які поширювалися майже по всій Україні. До цього дня це одне з найбільш фундаментальних періодичних видань в науковій україністиці.

У період роботи у Львові Михайло Грушевський приступив до створення фундаментальної праці «Історія України-Руси». Спочатку передбачалося видати тритомний твір. Але в міру проникнення в матеріал і заповнення інформаційних просвітів праця розросталася і була видана в десяти томах. Грушевський мав намір завершити виклад на період кінця XVIII ст., але встиг довести роботу лише до 1б58 року. «Історія України-Руси» була не тільки узагальненням відомого на той момент матеріалу, а й фундаментальним науковим дослідженням. Робота над «Історією ...» здійснювалася майже сорок років: змінювалися погляди, підходи, розширювалася джерельна база. Автор цікавився маловивченими деталями, шукав нові документи в архівах і рукописних зібраннях. Для опису найдавнішого періоду Михайло Грушевський використав не тільки літописи, а й археологічні дані. Такий підхід був новаторським не тільки для української, але й для європейської історіографії. З політичних міркувань «Історію України-Руси» було заборонено продавати і навіть ввозити на територію Російської імперії.

Михайло Грушевський і радикальні погляди

Разом з І. Франком Грушевський на сторінках журналу «Літературно-науковий вісник» проводив в життя ідею рівноправного існування всього українського поряд з польським і російським. Ці настрої не завжди знаходили підтримку і були названі сепаратистськими.

У роки Першої російської революції 1905–08 рр. вчений їздив до Петербурга для участі в роботі української фракції першої Державної думи. У численних науково-публіцистичних статтях він виступав за автономію України в складі федеративної Росії. Про більшу широту самовизначення України в той час говорити не доводилося, тим більше що радикальна позиція могла представити Грушевського в очах царських властей неблагонадійним і закрити можливість контактів з російськими вченими.

Напередодні I світової війни становище Грушевського на кафедрі історії Львівського університету виявилося дуже хитким. У 1913 році в ході виборів нового керівництва ПТШ прихильники Грушевського не отримали підтримки, а сам він подав у відставку. Вчений зібрався переїхати до Києва, але з початком війни (1914–18) це означало необхідність перетину лінії фронту. Через переслідування австрійської поліції, яка бачила в Грушевському «агента» росіян, михайлу довелося перебиратися в Італію, а потім через Румунію в Росію. Але в Києві його заарештували як раз за звинуваченням у «співпраці» з австрійцями, помістили в Лук'янівську в'язницю і мали намір вислати до Сибіру. Лише заступництво найвизначніших російських вчених пом'якшило покарання. Його заслали до Симбірська, потім дозволили переїхати до Казані і в Москву.

Події в Україні

До Києва Грушевському вдалося повернутися лише після Лютневої революції 1917 року. Тут він приєднався до партії українських соціалістів-революціонерів (есерів) і був обраний головою Центральної Ради.

Діяльність цього органу була спрямована на набуття Україною незалежності. До складу Ради входили громадські організації, політичні партії і т. д., за якими стояли мільйони українців. Дуже скоро Центральна Рада перетворилася на керівний орган. Статус українського парламенту, який не визнавав Тимчасовий уряд, Центральна Рада отримала після Українського національного конгресу (6–8 квітня 1917 р.).

Як глава Центральної Ради Михайло Грушевський виступав за автономію України в складі Росії як федеративної демократичної республіки. Така установка зберігалася в перших трьох Універсалах Центральної Ради. Але після Жовтневої революції 1917 року, у зв'язку з наступом Червоної армії на Україну і відкритого нехтування її автономних прав, політичні установки змінилися. 7 листопада 1917 року у Третьому Універсалі Центральна Рада оголосила про утворення Української Народної Республіки, а 1 січня 1918 року складений Грушевським Четвертий Універсал проголосив незалежність України. 29 квітня цього ж року Михайло Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки.

Після 1918 року влада в Україні змінювалася кожні кілька місяців – більшовики, Гетьманат Павла Скоропадського, Директорія Симона Петлюри, знову більшовики. Грушевський в Київ більше не повертався. Він недовго жив у Кам’янці-Подільському, потім у Відні, пізніше переїхав до Праги.

Поступово Грушевський відійшов від політики, а в 1922 році вийшов з лав партії есерів. Цей крок дозволив йому знову зосередитися на науковій роботі, і Грушевський написав багатотомну «Історію української літератури». За життя автора були видані п'ять томів (в останньому розглядався період початку XVII ст.), шостий том побачив світ вже в наш час (1995).

Михайло Грушевський співчутливо поставився до утворення СРСР і після отримання дозволу Політбюро у 1924 році повернувся до Києва. Він був обраний академіком Всеукраїнської Академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Стали видаватися нові томи «Історії України-Руси», друкувалися інші його роботи. Головною помічницею вченого була його єдина дочка Катерина (згодом вона була репресована і померла в тюрмі).

В Україні Грушевському вдалося організувати безпрецедентну за розмахом дослідницьку роботу. Понад 200 вчених (істориків, літературознавців, етнографів, археологів і лінгвістів) склали відому школу Грушевського, що перебувала в свого роду опозиції до марксистської школи Матвія Яворського. Втім, з часом радянська влада ліквідувала обидві наукові школи, що підтримують українську ідею. Законодавцем історичної моди відтепер був «Короткий курс історії ВКП(б)» під загальною редакцією Йосипа Сталіна.

Останні роки життя

Початий комуністичною владою в кінці 1920-х рр. наступ на дореволюційну професуру зачепив і Грушевського. Вченого відсторонили від Всеукраїнської Академії наук, а 23 березня 1931 року в Москві, по дорозі в Академію наук СРСР, заарештували. На той час фабрикували справу «Українського націоналістичного центру», головою якого нібито був літній академік. «Центру» ставилася в провину спроба «відірвати» Україну від СРСР і відновити там буржуазний порядок. Більше півмісяця вчений провів у в'язницях Москви і Харкова, де піддавався інтенсивним допитам. На свободу Грушевського випустили лише після клопотання його двоюрідного брата – Г. І. Ломова-Оппокова, колишнього на той момент заступника голови Держплану СРСР. Однак і після звільнення вчений не відчував себе вільно, він проживав в Москві під пильним контролем, повертатися в Україну йому заборонили.

Помер Михайло Грушевський 25 листопада 1934 року Кисловодську (де знаходився на лікуванні, під час операції). Тіло великого українського вченого було перевезене до Києва і поховане на Байковому кладовищі.

Точка зору історика

На відміну від більшості представників російської науки, наступницею Київської Русі Грушевський вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю, яка, поступово втрачаючи незалежність, була захоплена сусідніми державами – Литвою, Польщею та Угорщиною. Велике князівство Литовське, на його думку, було таким же рівнозначним наступником давньоруських земель, як і Москва.

У найбільш стислому вигляді свою концепцію Грушевський виклав в опублікованій у 1904 році широко відомій статті «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального викладу історії Східного слов'янства». У російській історіографії стаття зустріла різкий осуд, заснований, правда, не стільки на науковій критиці, скільки на ідейному неприйнятті. Втім, з великим інтересом до висновків вченого відносився видатний російський філолог Олександр Шахматов і історик платонівської школи Олександр Пресняков.

Спадщина вченого

Михайло Грушевський на банкноті

Михайла Грушевського можна по праву назвати одним із стовпів української національної самосвідомості нарівні з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою, Олександром Довженком та іншими видатними людьми, чия творча активність і громадянська позиція багато в чому допомогла сучасникам відчути і зрозуміти свою національну ідентичність.

Однак, на відміну від згаданих особистостей, ім'я Грушевського довгі десятиліття замовчувалося і згадувалося лише в контексті негативних уявлень про немарксиську науку. Книги вченого вилучалися з бібліотек, його культурна, педагогічна і громадська діяльність підносилися в спотвореному вигляді, обвішані ярликами «буржуазного націоналізму», ворожого радянській ідеології.

Ще більшому забуттю піддалися особистості, які виросли в науковій артілі Грушевського. Практично жоден представник його київської школи не пережив сталінських репресій.