2014-05-07

Натуральна віспа

4.5 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.50 (1 голос)

Натуральна віспа

14 травня 1796 року англійський лікар і дослідник Едвард Дженнер (Edward Jenner, 1749-1823) провів першу процедуру, яка згодом зробить революцію в медицині, відкривши новий профілактичний напрямок. Мова йде про вакцинацію проти натуральної віспи. У цієї хвороби незвичайна доля. Десятки тисяч років вона збирала з людства криваву данину, забравши мільйони життів. А в XX столітті буквально за 13 -15 років її стерли з лиця землі і залишили лише два колекційних зразки.

Натуральна віспа (Variola vera) відноситься до особливо небезпечних гострих вірусних інфекцій. ЇЇ характерні ознаки - загальна інтоксикація, лихоманка і специфічна висипка, що складається з бульбашок. Пухирці мають властивість зливатися, потім підсихати і гоїтися, залишаючи після себе потворні рубці - віспини. Правда, до моменту висипання клінічна картина дуже нагадує грип, що ускладнює діагностику.

Інкубаційний період віспи становить 10 -12 днів від моменту зараження. У перші дні хвороби температура тіла швидко підвищується до 39 - 40 °С, хворого морозить, нудить, розвиваються болі в животі, м'язах попереку та крижах. З четвертого дня хвороби стан пацієнта дещо поліпшується, і з'являється віспова екзантема - так медики називають висип. Спочатку вона виникає на обличчі, потім на тулубі, і тільки потім перебирається на кінцівки. Блідо-рожеві плями швидко перетворюються в папули темно-червоного кольору. У центрі папул через 2-3 дні з'являються бульбашки (везикули). На слизових оболонках висип представлений ерозіями і ранками. Через тиждень стан хворого різко погіршується, йде друга хвиля лихоманки (температура тіла досягає 40 °С), а висип нагноюється. На даному етапі можлива смерть від інфекційного колапсу. Поліпшення починається тільки до кінця другого тижня хвороби.

Геморагічна, або чорна віспа - найважча клінічна форма захворювання. Численні крововиливи у внутрішні органи і шкіру швидко призводять до загибелі хворого. Зустрічаються також легкі форми з короткочасною лихоманкою без висипки (або з короткочасною локальною висипкою). Люди, які перехворіли цією хворобою, отримують стійкий довічний імунітет до даної інфекції.

Що ж є причиною віспової напасті, вдалося з'ясувати лише в кінці XIX століття. У 1892 році італійський патолог Джузеппе Гварніері (Giuseppe Guarnieri, 1856-1918), вивчаючи епітеліальні клітини хворих віспою, виявив у них особливі включення, які були названі тільцями Гварніері. У світлі сучасних уявлень можна сказати, що це були внутрішньоклітинні скупчення вірусу. По-справжньому розглянути збудника віспи вдалося тільки в 1947 році, з появою електронної мікроскопії. З'ясувалося, що вірус розміром близько 250 мкм має форму витягнутого прямокутного паралелепіпеда із закругленими кутами. Крім того, він володіє складною внутрішньою структурою і оболонкою. Доведений також газообмін вірусу, тобто його здатність «дихати». Єдине, до чого нестійкий вірус, - це температура. Він швидко гине навіть у кімнатних умовах. Проте усередині лусочок вірус здатний зберігатися роками.

Сьогодні люди знають збудників віспи «в обличчя», ними виявилися різновиди ортопоксвіруса - Orthopoxvirus variola major, який викликає так звану «велику віспу» з летальністю до 30-50%, і Orthopoxvirus variola minor, що викликає віспу з більш легким перебігом і летальністю всього близько 1%.

Хоча збудник натуральної віспи патогенний для більшості тварин (часто трапляються, наприклад, випадки коров'ячої або мавпячої віспи), вірус вважається чисто людським. І захворювання ссавців - лише наслідок контакту з ними людини.

Хворий віспою заразний для навколишніх протягом всієї хвороби - від прихованого періоду до моменту відступлення хвороби. Саме ця обставина укупі з її здатністю довго зберігатися в пилу і переноситися повітрям і перетворили натуральну віспу в натуральний кошмар людства.

Історики вважають, що людство познайомилося з натуральною віспою приблизно за 10 тисяч років до нашої ери. Батьківщиною інфекції вважають Стародавній Китай і Південно-Східну Азію, саме в давньоіндійських і давньокитайських трактатах зустрічаються перші описи не тільки самої хвороби, а й спроб боротьби з нею. Знали про хворобу і в Стародавньому Єгипті, хвороба не щадила ні простих жителів, ні «живих богів». Так, єгипетський фараон Рамзес V помер від віспи, імовірно в 1160 році до н.е. На його мумії були виявлені характерні сліди цього захворювання.

У міру збільшення контактів між давніми державами віспа стала переміщатися через Малу Азію в бік Європи. Першою серед європейських цивілізацій на шляху хвороби виявилася Стародавня Греція. Зокрема, знаменита «афінська чума», що скоротила в 430-426 роках до н.е. населення міста-держави на третину, на думку деяких вчених, цілком могла бути епідемією натуральної віспи. Справедливості заради відзначимо, що існують також версії про бубонну чуму, черевний тиф і навіть кір.

У 165 -180 роках віспа пройшлася Римською імперією, до 251-266 років підібралася до Кіпру, потім повернулася назад до Індії і до XV століття про неї зустрічаються лише уривчасті відомості. Зате з кінця XV століття хвороба міцно закріпилася в Західній Європі.

Більшість істориків вважає, що в Новий Світ віспу завезли на початку XVI століття іспанські конкістадори, починаючи з Ернана Кортеса (Hern?n Cort?s, 1485-1547) і його послідовників. Хвороби спустошували поселення майя, інків та ацтеків. Епідемії не вщухали і після початку колонізації, у XVIII столітті практично жодного десятиліття не проходило без спалаху віспи на американському континенті.

У XVIII столітті в Європі інфекція забирала більше чотирьохсот тисяч життів щорічно. У Швеції і Франції від віспи гинув кожен десятий новонароджений. Жертвами натуральної віспи в тому ж столітті стали кілька європейських царюючих монархів, включаючи імператора Священної Римської імперії Йосифа I (Joseph I, 1678-1711), Луїса I Іспанського (Luis I, 1707-1724), російського імператора Петра II (1715-1730) , королеву Швеції Ульріке Елеонору (Ulrika Eleonora, 1688-1741), короля Франції Людовіка XV (Louis XV, 1710-1774).

У 1610 році віспа була занесена до Сибіру і практично на 50% скоротила населення регіону. У XVIII столітті в Росії від цієї хвороби помирав кожен сьомий новонароджений.

У XIX столітті під час франко-пруської війни 1870-1871 років вибухнула найбільша за всю історію Європи епідемія, яка забрала життя більше півмільйона людей.

До середини XX століття, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), щорічно натуральною віспою захворювали близько п'ятдесяти мільйонів людей, причому два мільйони з них помирали. Саме тоді проти хвороби була оголошена справжня війна.

Захищатися від віспи намагалися ще лікарі Стародавнього Китаю і Древньої Індії. У трактатах, датованих приблизно 1000 роком до н.е., описується один зі способів - висушені скоринки хворого віспою розтираються в порошок і вдувається в ніс або верхні дихальні шляхи здорової людини. Ідея, загалом, правильна. Так, деякі люди перехворіли легкою формою віспи і більше ніколи нею не заражалися, проте в більшості випадків відбувалося розповсюдження живого і повного сил вірусу, що тільки посилювало епідеміологічну ситуацію.

Варіоляція - тобто спроба вводити здоровій людині вміст віспових пустул хворого - отримала широке розповсюдження в Європі в XVIII столітті. Нерідко в результаті процедури відбувалося зараження «великою» віспою (смертність від варіоляціі досягала 2%), але це був єдиний метод хоч якось приборкати бушуючі епідемії.

Тому метод добрався і до Великобританії, де закріпився в якості єдиного способу профілактики на початку XVIII століття. Заслуга доктора Дженнера тільки в тому, що він зробив невелике уточнення в цій процедурі. Будучи людиною талановитою і спостережливою, він довгий час збирав інформацію щодо захворюваності на віспу в Глостерширі, де працював сільським лікарем. Дженнер звернув увагу, що доярки не хворіють цієї віспою, висип у них обмежується тільки областю кистей рук, а легке нездужання проходить буквально за пару днів. Доктор з'ясував, що доярки заражаються віспою від корів, також сприйнятливих до цієї інфекції. Дженнер зробив логічний висновок - коров'яча віспа для людей менш небезпечна. Якщо використовувати для варіоляціі матеріал не від хворих людей, а від хворих корів, можна знизити число ускладнень і збільшити ефективність профілактики.

Підтвердити цю здогадку було можна лише експериментальним шляхом. Ризикований дослід відбувся 14 травня 1796 в Берклі. Восьмирічному хлопчику Джеймсу Фіппсу (James Phipps) Дженнер ввів у подряпину на плечі рідину, одержану від хворої коров'ячою віспою доярки. У Джеймса спостерігалося лише легке нездужання, яке пройшло за пару днів. 1 липня того ж року Дженнер зважується на відчайдушний крок. Він намагається заразити хлопчика «великою» віспою. Однак у Джеймса розвинувся стійкий імунітет до однієї з найстрашніших інфекцій в історії людства. Зрадівши такому результату, лікар починає прищеплювати жителів Берклі та околиць. Метод Дженнера дістав назву вакцинація (від латинського vacca - корова).

Втім, ефективність і безпеку вакцинації ще треба було довести усьому науковому медичному світу. Це виявилося не так просто. Лондонське королівське товариство (The Royal Society of London for the Improvement of Natural Knowledge) в 1797 році відмовилося публікувати багатосторінкову працю доктора «Дослідження причин і дії коров'ячої віспи», де був узагальнений його 25-річний досвід з профілактики. Йому довелося друкувати роботу за свій рахунок. Проти Дженнера постало і духовенство, ідея привнесення людині чогось коров'ячого здалася священикам на рідкість блюзнірською.

Цькування тривало кілька років, публікувалися карикатури і памфлети, де розповідалося про те, що вакциновані діти починають повзати рачки, мукати і їсти траву. Дженнеру довелося ще 12 років доводити свою правоту. Офіційне визнання метод отримав тільки в 1808 році, а масова вакцинація почалася тільки після епідемії 1840 -1843 років.

Розвинені країни до середини XX століття позбулися від натуральної віспи - поява нових поколінь вакцин звела до мінімуму можливість ускладнень. Дослідження, проведені в Європі в 1950-х і 1960-х роках, показали, що віспова вакцина дає достатньо стійкий імунітет проти всіх вірусів роду ортопоксвірус. Серед людей, вакцинованих 10 років тому, смертність від віспи становила 1,3%. Серед нещеплених в той час гинули майже 52% хворих.

Вперше пропозиція про об'єднання зусиль світової спільноти щодо викорінення натуральної віспи прозвучало з вуст міністра охорони здоров'я СРСР Віктора Жданова на Генеральній асамблеї ВООЗ у 1958 році. Ініціатива була схвалена в 1959 році, і почалася планомірна робота.

Зусилля коштували ВООЗ 2,4 мільйона доларів на рік (гігантська сума для 1960-х років), але результати не змусили себе чекати. Останній спалах натуральної віспи в Європі був зареєстрований в 1972 році в югославському Косово серед мусульман-паломників, які повернулися після хаджу до Мекки. З 175 хворих 35 осіб померли. Повідомлення про останній спалах натуральної віспи у світі надійшло з Сомалі в 1977 році. Країни світу стали поступово відмовлятися від обов'язкового поголовного щеплення від віспи.

8 травня 1980 року XXXIII Генеральна асамблея ООН заявила про повну перемогу людства над страшним захворюванням.

На цьому історію натуральної віспи можна було б і закінчити. До 2002 році ВООЗ мала намір повністю знищити в лабораторіях останні, так звані колекційні штами. Один з них - у Центрі з контролю і запобігання захворювань (Centers for Disease Control and Prevention) в американській Атланті, другий - у Державному науковому центрі вірусології та біотехнології «Вектор» в Новосибірську. Але тут у США трапилися відомі події 2001 року. Після розсилки поштою спор сибірської виразки лікарі та політики якось разом заговорили про загрозу біотероризму. Серед можливих біологічних агентів називалася і натуральна віспа - імунітету до неї немає вже у більшості людей.

Втім, використання віспи в якості зброї - ідея не така нова, і належить вона зовсім не терористам-фанатикам, а цілком цивілізованим британцям. І цей випадок вважається першим задокументованим застосуванням біологічної зброї.

1763 рік. Новий Світ. Тільки що закінчилася франко-індіанська війна. Британці за підтримки своїх колоній рознесли французів з їхніми союзниками-індіанцями. Війська генерала Джеффрі Амхерсті (Jeffery Amherst, 1717-1797) кинуті на придушення повстання Понтіака - збунтувалого корінного населення в районі Великих Озер. Під час облоги Форт Пітта полковник Генрі Букет (Henry Bouquet, 1719-1765) подає генералу ідею - використати ковдри, якими вкривали хворих натуральною віспою, як «подарунок» індіанцям. Задумка вдалася, серед індіанців вибухнула епідемія з великою кількістю жертв, військова міць повстанців була підірвана.

Під час Другої світової війни з натуральною віспою і деякими іншими збудниками експериментувала спеціальна японська військова частина № 731, яка дислокувалася в Китаї. Правда, на практиці була використана тільки бубонна чума.

Загроза біотероризму в XXI столітті змусила повернутися до розробок нових поколінь віспових вакцин. Необхідність таких досліджень пов'язана з високою реактогенністю препаратів - нерозведена вакцина майже у 95% щеплених викликала ту чи іншу реакцію.

Тим часом, в 2002 році в США поновилися щеплення для військовослужбовців, в першу чергу для тих, хто проходив службу в Іраку. Для вакцинації в основному використовувалися старі запаси імунопрепаратів, виготовлених ще в 1970-х роках. Приклад Америки наслідували Великобританія і Австралія.

У тому ж 2003 році у вересневому номері журналу Nature Medicine було опубліковано статтю групи дослідників з Університету охорони здоров'я і науки Орегона (Oregon Health & Science University) під керівництвом доктора Марка Сліфка (Mark Slifka). У ній, зокрема, стверджувалося, що імунітет до натуральної віспи виявився куди більш стійким, ніж вважали медики. З трьохсот обстежених осіб у 90% виявився досить потужна антитільна відповідь на антигени вірусу віспи. І при цьому найбільш літній учасник досліджень був щеплений 75 років тому.

Втім, імунітет не передається спадковим шляхом. Ті, хто народилися після завершення масових прищепних кампаній, все одно залишаються незахищеними перед лицем нехай навіть і теоретичної загрози. І натуральну віспу, як і раніше вивчають студенти всіх медичних вузів. Одна справа - усім світом перемогти інфекцію. І зовсім інша - не дати їй повернутися. Невідомо ще, що складніше.

За матеріалами vokrugsveta.ru.

Коментарі:

blog comments powered by Disqus