niagara.jpg

2014-03-30

Епоха Відродження

3.5833333333333 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 3.58 (6 голосів)

Вітрувіанська людина епохи Відродження

Епоха Відродження або Ренесанс – цеепохав історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі Середніх віків і передує культурі нового часу. Хронологічні рамки епохи – початок XIV-остання чверть XVI століть і в деяких випадках – перші десятиліття XVII століття (наприклад, в Англії і, особливо, в Іспанії). Відмінна риса епохи Відродження – світський характер культури і її антропоцентризм (тобто інтерес, в першу чергу, до людини та її діяльності). З’являється інтерес до античної культури, відбувається ніби її «відродження» – так і з’явився термін.

Основні етапи епохи Відродження

Епоха Відродження стала найбільшим прогресивним переворотом з усіх пережитих до того часу людством, епохою, яка «мала потребу в титанах і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатосторонністю і вченістю».

Історія людської культури знає чимало злетів, яскравих розквітів, художньо рясних, інтелектуально багатих і плідних епох. І все ж, європейська – в першу чергу італійська – епоха Відродження XIV-XVI ст. стала Ренесансом з великої букви.

Та й сам цей термін – Відродження - з'явився саме тоді, в середовищі флорентійських поетів, художників і знавців старовини, коли в Європі, в її культурному та суспільному житті стали відбуватися найістотніші зміни. Тому особливо значимий культурний переворот, здійснений Ренесансом для духовного життя Європи. Але прямо чи опосередковано, відразу або через кілька століть він позначився на культурі та життєвому укладі всіх народів світу, тому що саме ренесансний дух – індивідуальної свободи, сміливого пізнання, схиляння перед античною, насамперед елліністичною-римською культурою, інтелектуальною ненаситністю – дозволив європейцям зайняти політичну, культурну та економічну гегемонію у всьому світі.

Гуманісти епохи Відродження

Але починалась епоха Відродження дуже скромно. Батьківщина Відродження, безсумнівно, Флоренція («Афіни Італії»). І це не дивно. Саме у Флоренції в 1293 році, тобто саме на зорі Відродження, була прийнята перша, фактично, республіканська конституція в християнській Європі, причому конституція дуже демократична, яка передбачала поділ влади на законодавчу (синьйорія) і виконавчу, головою якої, а також командувачем військом був «гонфалоньєр (прапороносець) справедливості». Всі ремісничі цехи обирали в синьорію рівне число депутатів. Флоренція була містом багатих купців, власників мануфактур, величезної кількості ремісників – ткачів, щовкоробів, хутровиків – їхні інтереси представляли цехи. Крім того, дуже численними для того часу були цехи лікарів, аптекарів, музикантів. На диво багато було юристів – адвокатів, нотаріусів. Флорентійські банкіри конкурували тільки з Ломбардськими. Вони фінансували римського папу, німецького імператора, французького короля, флорентійська монета – золотий флорин, яку карбували з 1252 року, вважалася поряд з венеціанським дукачем найбільш вагомою в Європі.

Здавалося б, цій банківсько-лихварській, купецькій республіці не буде діла до мистецтва і поезії? Але виявляється, там, де є громадянські свободи, там, де економічний успіх, там і народжуються нові творчі ідеї. Саме у Флоренції, а трохи пізніше – в Сієні, Феррарі Пізі складаються гуртки освічених людей, які називалися гуманістами. Але не в сучасному – моральному – значенні цього слова, що вказує на людинолюбство повагу до людської гідності, а в вужчому – освітньому сенсі. Адже сам термін походить від назви того кола наук, якими займалися поетично й художньо обдаровані флорентійці: studia humanitatis. Це ті науки, які своїм об’єктом обрали людину і все людське в протилежність studia divina – всьому, що вивчає божественне, тобто теології. Це не означає, звичайно, що гуманісти цуралися теології – навпаки, вони були знавцями Письма, патристики (святоотцівської літератури, тобто робіт Отців Церкви, а гуманісти більш пізнього часу – особливо XVI ст. самі були першокласними богословами, як, наприклад, Еразм Роттердамський або Йоганн Рейхлін). Але ранні флорентійські гуманісти, найчастіше політичні діячі, адвокати, правознавці, наприклад, великий Данте, колишній дипломатом і депутатом від партії «білих гвельфів», Франческо Петрарка – не тільки великий ліричний поет, а й автор політичних віршів, а також ціла група ораторів, публіцистів XV ст. – Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні, Джаноццо Манетті, Маттео Пальмієрі, Донато Аччайуолі, Ала-мага Рінуччині. Їх літературно-публіцистична творчість лежить в руслі громадянського гуманізму. Але гуманізм – не політична доктрина, хоча політика завжди входила в сферу інтересів гуманістів. Тим більше, що їх як людей освічених, які знають мови, розмовляють правильною латиною, досвідчених у правознавстві, красномовстві, які часто знали фортифікацію, математику, архітектуру, інженерну справу, а іноді і астрологію, і алхімію, прагнули залучати на посади посланників, радників, секретарів, канцелярів як республіканські уряду міст Італії (Флоренції, Венеції, Генуї), так і різні монархи, включаючи папу римського.

І все ж, головним напрямком діяльності гуманістів була філологічна наука. Гуманісти почали відшукувати переписувати, вивчати спочатку літературні, а потім художні недержавні памятки античності, в першу чергу статуї. Тим більше, що й у Флоренції – стародавньому місті, заснованому ще в античності, і в Римі, і в Равенні, і в Неаполі збереглося найбільше грецьких і римських статуй, розмальованих посудин, будівель. Вперше за тисячу років християнства до античних статуй поставилися не як до язичницьких кумирів, а як до творів мистецтва. Те ж саме можна сказати і про античні книги. Зрозуміло, античні мислителі не були забуті безповоротно – і в епоху так званого каролінзького відродження, і через століття, під час правління імператора Оттона, та й взагалі протягом усього Середньовіччя стародавні рукописи переписувалися в монастирях – інакше б вони просто не дійшли навіть до часів епохи Відродження, адже оригінали не збереглися. А на філософії Аристотеля Фома Аквінський, творець теологічної системи католицизму, побудував картину світу, яку церква прийняла за догму. Не вмирало і античне прикладне мистецтво, успадковане візантійським художнім ремеслом.

Але саме з гуманістів починається включення античної спадщини в систему освіти, знайомство з античною літературою, скульптурою, філософією (тобто тим, що найкраще збереглося) широких освічених кіл. Поети та художники прагнуть наслідувати древніх авторів і взагалі відродити античне мистецтво. Але, як часто буває в історії, особливо історії мистецтва, відродження якихось давніх принципів і форм (якщо, звичайно, відроджують люди високообдаровані) призводить до створення абсолютно нового.

А от слово «відродження» з'явилося пізніше, ніж слово «гуманізм» – у праці живописця, архітектора й історика мистецтв XVI ст. Джорджо Вазарі. При цьому Вазарі з подивом говорить про відродження мистецтва після тисячолітнього, як він вважає, його животіння.

Однак гуманісти не прагнули відродити античну культуру на її ж власному фундаменті – олімпійській релігії та язичницькій міфології, хоча міфологію вивчали дуже старанно, особливо за «Метаморфозами» Овідія. Адже майже всі гуманісти і художники епохи відродження – християни, в яких би відносинах з офіційною церквою вони не були. Майже всі живописці, скульптори, композитори епохи Відродження працювали в руслі церковної тематики, в церковних жанрах і формах. Більше того, нерідко релігійний фанатизм, обскурантизм і невігластво озброювалися проти гуманізму і, одночасно, проти офіційної церкви, яка, на думку інших пуристів (прихильників чистоти вчення), загрузла в язичництві.

Серед гуманістів були люди різних політичних (республіканці, монархісти, демократи, аристократи та ін.), релігійних (ортодоксальні католики, скептики, прямі атеїсти, протестанти-лютерани, протестанти-кальвіністи, благочестиві теологи), філософських і природничо-наукових поглядів. Об'єднувало їх інше – прихильність до освіченості, гарного літературного стилю. Гуманісти відродили правильну літературну латинську мову, якою писали вчені твори, виголошували проповіді, повчання. З XV століття починається вивчення давньогрецької мови (тим більше, що до Італії переселяється безліч візантійських вчених) і впровадження її в шкільну освіту. Європейці отримали можливість читати в оригіналі Гомера, Софокла, Феокріта. Але парадоксальність ситуації полягала в тому, що саме гуманісти епохи Відродження, поборники чистоти латинської мови, любителі старовини, знавці греко-римської міфології стали одночасно творцями літератури національними мовами. У першу чергу, це Данте Аліг’єрі (1265 - 1321), який написав грандіозну поему про своє уявне відвідування загробного світу – «Божественну комедію» (сам Данте назвав поему просто «Комедією», так як вона благополучно завершується, слово «Божественна» було додано сучасниками, захопленими віршами) тосканським (Тоскана – область Італії, центром якої є Флоренція) діалекті. Тосканський діалект і ліг в основу загальноіталійської літературної мови з легкої руки Данте, Петрарки, Боккаччо. У цьому ж XIV сторіччі Джеффрі Чосер в Англії створює літературну англійську мову, що народилася від змішання кельтської, латинської, німецької і французької мови норманів Вільгельма Завойовника. А в кінці XV ст. і в XVI ст. складається літературна мова Франції (особливо у творчості поетів «Плеяди» – П’єра Ронсара, Жоашена де Беллі), Німеччині (в цьому заслуга Лютера), загальноіспанської мови на основі кастильського діалекту.

Але не тільки літературні мови – в епоху Відродження складаються і регіональні художні школи, в яких можна побачити зародки майбутніх національних художніх шкіл. Правда, про національні школи в епоху Відродження говорити ще рано. Приміром, велика нідерландська композиторська школа (Окегем, Обрехт, Дюфе, а в XVI ст. – Орландо Лассо) – не тільки нідерландська, а також і французька, а Орландо Лассо, до того ж, майже все життя працював у столиці Баварії – Мюнхені. У той же час, поряд з нідерландською або, як її ще називають, франко-фламандською, значні композиторські школи склалися в Римі та у Венеції. Не взагалі італійська, а Римська і Венеціанська.

Але факт залишається фактом: гуманісти відроджують класичну латину і одночасно створюють художні твори живими національними мовами.

Перехід з церковного на світське

Другий парадокс епохи Відродження: бурхлива секуляризація (тобто перехід з церковного на світський стан) всієї культури – особливо освіти – при тому, що найяскравіші художні твори народжуються в руслі церковного мистецтва. Всі великі майстри Відродження – Леонардо, Боттічеллі, Рафаель, Мікеланджело створюють фрески, проектують і розписують собори, звертаються до біблійних і новозавітних персонажів і сюжетів в скульптурі. Музиканти створюють меси і мотети (жанр духовного багатоголосого твору). Гуманісти заново переводять, коментують Біблію і займаються теологічними дослідженнями. І все ж, якщо охопити в цілому все художнє життя епохи Відродження, у нас виникає враження, що мистецтво вийшло з-під церковного диктату. Мабуть цьому враженню сприяє те, що і в світських, і в церковних роботах майстри епохи Відродження говорять однією і тією ж художньою мовою.

Таке ж взаємопроникнення церковного і світського відбувається і в музиці. Так, звичайно, Жоскен де Пре, Орландо Лассо, Палестрина пишуть на латинські тексти меси, мотети, офферторіуми в суворій поліфонічній манері. Але вони ж пишуть багатоголосні світські пісні – французький шансон, німецький Lied, італійські мадригали. І ось що дивно: у світських піснях застосовуються ті ж прийоми поліфонії, що і в месах, а в основу мес кладуться теми світських пісень типу «L'omme аrmе» («Озброєна людина»).

Тому можна сказати, що в мистецтві Відродження відбувається не тільки секуляризація, перехід до світського мистецтва, скільки взаємопроникнення, змішання фольклорного, світського і церковного.

Основні етапи художньої культури епохи Відродження

Живописці епохи Відродження створили цілісну концепцію світу, , що володіє внутрішньою єдністю, наповнили традиційні релігійні сюжети земним змістом (Нікола Пізано, кінець 14 століття, Донателло, початок 15 століття). Реалістичне зображення людини стало головною метою художників Раннього Відродження, про що свідчать творіння Джотто і Мазаччо.

Три століття – величезний історичний період – якими датується Відродження, звичайно ж, не однакові. Ренесанс, як будь-яка культурна епоха, що мала генетичний зв'язок з попереднім і дала потужний імпульс для всього майбутнього мистецтва, пережив своє зародження, становлення, розквіт і згасання. До того ж, у різних країнах Європи культура епохи Відродження склалася не одночасно, раніше за все, як ми знаємо, в Італії, точніше, в містах-республіках Італії, пізніше – у Франції (не забудемо, що в першій половині XV ст., в час розквіту гуманізму в Італії і блискучого ренесансного мистецтва на території Франції ще триває важка війна з Англією – Столітня війна, яка затримала розвиток французького мистецтва), в Нідерландах, Чехії, Німеччині. Ренесанс поза Італією, особливо фламандський (нідерландський) і німецький, зазвичай називають Північним Відродженням.

У мистецтвознавчій літературі епоху Відродження так і поділяють на періоди по сторіччях, причому, ще з часів Вазарі увійшло в звичку сторіччя називати італійською: трьохсоті роки (тобто тисяча трьохсоті, XIV ст.), чотирьохсоті, п’ятсоті. Але є ще й передвідродження – мистецтво XIII ст., яке в Сієні та Флоренції вже значно підготувало ренесансний злет.

Отже:

  • ХІІІ століття - дученто (ducento, «двохсотий», тобто 1200-і) – Проторенесанс (передвідродження).
  • XIV століття - Треченто (trecente, 1300-і) – Раннє Відродження.
  • XV століття - Кватроченто (quatrocento, 1400-і) – Високе Відродження.
  • XVI століття - Чіквіченто (cinquiccento) – Пізніше Відродження.

Але не треба забувати, що будь-яка періодизація умовна. І рідко творчість і доля якогось великого художника укладається в рамки одного конкретного періоду.

Художники епохи Відродження

  • Альбрехт Дюрер
  • Андреа Дель Сарто
  • Андреа Мантенья
  • Антоніо Корреджо
  • Беноццо Гоццолі
  • Бернардіно Пінтуріккіо
  • Вечелліо Тіціан
  • Ганс Гольбейн
  • Ганс Мемлінг
  • Джанбаттіста Россо Фьорентіно
  • Джованні Белліні
  • Доменіко Гірландайо
  • Караваджо
  • Леонардо да Вінчі
  • Паоло Веронезе
  • Пітер Брейгель старший
  • П’єтро Перуджіно
  • Рафаель
  • Рогір ван дер Вейден
  • Сандро Боттічеллі
  • Фра Анджеліко
  • Якопо Понтормо

Поети епохи Відродження

Є в історії культури епохи, які спочатку наче схильні до того, щоб поезія стала в них вершиною і мірою всього словесного мистецтва. Такими були класичний період в літературах грецької та римської античності, європейський романтизм. Таким поетичним часом стала і епоха Відродження. Перелічимо ж найбільш відомих поетів епохи Відродження.

  • Данте Аліг’єрі
  • Франческо Петрарка
  • Джованні Боккаччо
  • Лудовіко Аріосто
  • Мікеланджело Буонарроті
  • Торквато Тассо
  • Жоашен дю Беллі
  • П’єр де Ронсар
  • Луїза Лабі
  • Агріппа д’обіньє
  • Ян Кохановський
  • Еразм Роттердамський
  • Іоанн Секунд
  • Філіп Сідні
  • Едмунд Спенсер
  • Вільям Шекспір
  • Хорхе Манріке
  • Гарсіласо де ла Вега
  • Лопе де Вега
  • Луїс де Камоенс

За матеріалами: renesans.ru. Зображення: wikipedia.org.

 

Читайте також:

 

Коментарі:

blog comments powered by Disqus